Минулого тижня майстри пера і витонченого слова відзначали своє професійне свято – Всесвітній день письменника. З цієї нагоди пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з однією з найкращих сучасних буковинських поетес – Інгою Кейван.
РЕЗЮМЕ Інга Кейван,поетеса, літературознавець Народилася 25 грудня 1976 р. у Чернівцях. Закінчила філологічний факультет Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича (1994 – 1999); 2003 року захистила кандидатську дисертацію. Працювала викладачем української літератури (2002 – 2012). З 2012 р. – заступник головного редактора «Буковинського журналу» та модератор у Literatur Cafe КМЦ «Українська книга». Поетичні книги: «Одкровення Я», «Сьоме покоління», «Світ на дотик» (єдина вийшла друком, 2002), «Імаго кольору індіґо», «Тремтіння сфер (2010)», «Коли Бог приходить» (2011); невеличкі прозові твори. Автор багатьох текстів до музики Євгена Воєвідки (зокрема лібрето «То лише казка...»). – Пані Інго, як давно ви займаєтесь творчістю? Які ваші здобутки на літературній ниві, чим можете похвалитися? – Це творчість займається людиною, а не людина творчістю. Творчість вічна. Очевидно, у мене просто налаштовані якісь антени на не лише сприйняття частотних хвиль Всесвіту, а й на їхню трансляцію. Тому що мистецтво, зокрема поезія, – це, на моє глибоке переконання, і є продовження частотних хвиль Всесвіту. Щодо поезії, то перший вірш, який пам'ятаю, був у чотирирічному віці. На сьогодні у мене є кілька поетичних книг. – Чи не пробували писати прозу? Драматургію? – Пробувала і те, й те. У мене є кілька прозових творів. Є кілька драматичних – всі початі й жодного дописаного. Очевидно, драматургія – це те, що я не можу подужати. Хоча дуже люблю. І як науковець добре в ній розбираюся. – А в чому проблема? Що вам заважає дописати? – У різних ситуаціях та життєвих моментах я знаходжу в собі різні причини. Інколи мені здається, що я не надто організована, не надто посидюча і терпляча. З іншого боку, я надто скрупульозна і вимоглива до себе. Тривалий період зживаюся з матеріалом, заглиблююся у нього, роблю багато відкриттів для себе і заходжу в такі хащі, з яких вже сама не знаю як вибратися. А ще я все те так активно проживаю у собі, у тих планах і схемах, які прокреслюю, що відбувається своєрідна реалізація задуманого, і я вже потім не маю ні сил, ні бажання доводити все до формального завершення. А інколи я думаю, що мені банально не вистачає впевненості у своїх силах. – Надлишок творчої енергії? – Ні, швидше, невміння скерувати творчу енергію. Адже з віршами все зовсім по-іншому. – Як ставитесь до власних творів? Чи не виникає у вас деколи бажання сховати деякі з них від сторонніх очей? – Навіть не можу переконливо відповісти. Усе настільки відносно. І сприйняття своїх творів також. Буває, у момент лише по завершенню написання твору думаю, що ніколи ніхто його не побачить, а вже за якийсь час виставляю у соціальній мережі. Але це я кажу про вірші. Щодо прози, то є твори, які я, принаймні поки що, не оприлюднюю. – Як відомо, ви нещодавно презентували свої електронні книги. Як вам така практика? Розкажіть про це. – Перша презентація була рік тому – у березні 2012 в Івано-Франківську. В електронному форматі я помістила дві свої поетичні книги: "Тремтіння сфер" (2009 року) і "Коли Бог приходить" (2011). Це була своєрідна модель книги такої, яку я б хотіла мати у паперовому форматі. Дизайн останньої книги я розробляла разом зі своїм чоловіком Андрієм Гречанюком, малюнки робив також Андрій. Тип, стиль ілюстрацій я сама обирала: для мене було важливо, аби це були фрагменти смислу чогось цілого – за принципом символу. Передмови до книг писав Микола Рачук, думка якого для мене дуже цінна. А саму книгу допомогло зробити подружжя Олександра та Лариси Новосельських. Запах Снігу, Коли йдеш ним босоніж, Його голос, його обійми Промовляють до тебе Минулим, Промовляють до тебе Майбутнім. Це дзвінке завмирання Часу, Що відлунює в білих зарінках. Ці сліди, що підуть зі снігами, Не розкривши свої таємниці. Сніг приймає твоє послання – Вислуховує босу сповідь. Ти ідеш, ти підеш зі снігами. Запах снігу. Танцюєш босоніж. Інга Кейван – То найближчим часом ці книги мали б вийти друком, чи не так? – Ні. Вони навряд чи вийдуть друком. І є вже інша книга "Тінь базальту. Тіло базальту". – Нема коштів на видання чи вам просто сподобалась ідея електронних книг? Нова книга теж буде електронною? – Так, нема коштів. Електронні книги – це лише варіант. Я більше люблю книги паперові. Останню я вже не буду робити в електронному форматі. Можливо, знайду інший цікавий спосіб представити її. – Звідки черпаєте натхнення? Що вас надихає на творчість? – Я вже казала про частотні хвилі Всесвіту. Це інформація, яку я вловлюю і трансформую у звичних, прийнятних знаках. І те, що вважається джерелом натхнення, як правило, є лише способом відкрити канали доступу цієї інформації. Це може бути що завгодно, щось найбільш несподіване. Іноді це можуть бути життєві ситуації, потрясіння, надмірна втома. – Кажуть, що ваша поезія дуже екзистенційна. Ви погоджуєтесь? – Так? Ніколи не знала про таке її визначення. Я нічого не маю проти. Хай буде екзистенційна. А, може, метафізична. Чи паранормальна... Напевно, кожен, кого вона цікавить, відчує в ній щось своє і дасть своє визначення. – А до якої літературної течії (школи) ви б самі себе зарахували? Які ваші кумири, в кого вчитеся? – Я б воліла себе ні до чого не зараховувати. У мене нема кумирів. Є ті, чия творчість мені близька, подобається, захоплює, вражає. І я б могла назвати дуже багато імен, якщо у цьому є потреба. А вчуся у життя, у людей, які є в моєму житті, часом – у випадкових людей, вчуся у ситуаціях, у всього, що мене оточує і супроводжує у цьому світі. Я вчуся чути світ і себе. – Що змусило вас залишити роботу в університеті? Як почуваєтесь зараз? – Я втомилася. І вирішила вижити. Я любила свій колектив (це чудові люди), студентів. Але щось у мені надламалося. Я не змогла більше іти пропонованим курсом і зійшла з цього потяга, аби піти своєю стежкою. І навіть не думала, що жодної миті не жалітиму про своє рішення. Лише тепер, у 36 років, я почала жити і вперше відчула смак життя. Мені здається, що я прокинулася. Але я дуже вдячна тим рокам і людям, з якими була разом, за досвід. – Ви виступаєте модератором у левовій частині літературних заходів, що відбуваються в Чернівцях, зокрема в «Literatur Cafe». Окресліть, будь ласка, стан літературного процесу в нашому регіоні та, наскільки це можливо, загалом в Україні. – У "Literatur Cafe" я працювала з жовтня по грудень 2012 року. Було цікаво. Щодо літературного процесу в нашому регіоні, то я, навіть викладаючи в університеті, читала лекційний курс "Сучасний літературний процес на Буковині". І досі я не дала собі остаточної відповіді, чи взагалі варто говорити про літпроцес в окремих регіонах. Ну, хіба що для того, аби була більш послідовна бібліографія. Очевидно, доречніше було б говорити про "школи". На Буковині нема окремої школи. У нас були і є талановиті письменники, але всі вони якось самі по собі, кожен живе своїм життям. Я була приємно вражена письменниками в Івано-Франківську. Вони зустрічаються, спілкуються, ходять на ту ж каву. Тобто вони постійно в курсі справ одне одного. У нас чомусь інакше. Хоча у нас є дуже талановиті, цікаві, активні представники різних поколінь. І так хотілося б, аби ці різні покоління спілкувалися між собою здорово і адекватно. А щодо літпроцесу загалом, то він є цікавим і насиченим, не гіршим світового. Єдина проблема – підміна справді якісної літератури не надто якісною, нав’язування відповідних смаків молодим людям. – Що потрібно зробити, щоб стати по-справжньому висококласним письменником? – Щоб дати повноцінну відповідь на це питання, треба бути висококласним письменником. Спробую запропонувати свій варіант: ним спочатку треба народитися, а потім відчути потребу і бажання реалізувати своє призначення, не забувати працювати над собою й не нехтувати своїм інтелектом та духовним світом.