Є речі, які страшенно потішили чи здивували, але до статті якось не підійшли, й так і залишаються цвяшками у пам’яті. І з часом розумієш, що вони можуть існувати самі по собі.
Сокирянський вихователь та його чудо Хто пам’ятає, а хто просто чув про «Біле братство» та Марію Деві Христос. Одна з найзнаменитіших сект в Україні, яка пророкувала кінець світу. Закінчилося кримінальним скандалом: Марію та її соратника Юрія Кривоногова заарештували. Юрій Кривоногов – один з лідерів братства, колишній радянський науковець, займався дослідженнями у галузі психології. Радянські НІІ породили не одне чудовисько. На Буковині ж Кривоногова будуть перевиховувати. У Сокирянській колонії. Якось доля звела мене з поважним працівником цієї колонії. Займаючись виховною роботою у закладі, посадовець неабияк турбувався, щоб Кривоногов не займався проповідницькою діяльністю серед ув’язнених. Спосіб боротьби він обрав оригінальний. На його прохання, коли Кривоногов проповідував, «довірені особи» починали закидати пророка чоботами. Виявилося, прекрасний засіб. Допомагає. Але головна родзинка перевиховання була не в тому. На першій же співбесіді суворий сокирянський вихователь зі співчуттям спитав у Кривоногова: «Юро, а коли буде кінець світу?». Той, не вагаючись, відповів: «Такого-то числа, такого-то місяця». І назвав досить близьку дату. Це була стратегічна помилка. Щодня вихователь викликав Кривоногова і задавав одне й ж питання: «Коли буде кінець світу?». Згодом Кривоногов почав відповідати вже із запинанням. А річ у тім, що вихователь, з посмішкою, якось, між іншим, попередив: «Якщо кінця світу не буде, Юро, то настане твій кінець». Зрештою Кривоногов здався і на одній із співбесід сказав: «Я помилився в розрахунках, я не знаю цієї дати», на що сокирянський знавець душ поплескав пророка по плечу і сказав: «Нарешті правильна відповідь». Так сталося чудо прозріння, і кінець світу було перенесено. У Сокирянах свої методи відтермінування апокаліпсису і перевірки релігійних ідей.
Якщо дуже любить держава, значить надурює Патріот – це той, хто любить власну землю, свій край, і за сумісництвом – рідну державу. Мене ж завжди цікавило, як держава любить людей. І ось десь в якійсь історичній розвідці мене зацікавила реабілітація постраждалих від радянської влади. Коли Україна стала незалежною, про цих людей неймовірно багато писали, всюди запрошували, громадськість, можна сказати, цілувала в чоло. Газетні шпальти були заповнені обуреними розповідями про страждання жертв «совєтов». Активно працювала комісія Чернівецької обласної ради з питань репресованих. Вона розглядала, що показово, численні скарги колишніх в’язнів, але не на радянську владу, а на владу незалежної України. По-перше. Виявляється, ніхто не поспішав повертати цим людям конфісковане майно. Хоча, безумовно, без міри любили постраждалих. Хто не знає, у п’ятдесяті–шістдесяті роки радянська влада також проводила часткову реабілітацію деяких політв’язнів. Так от спеціально порівнював. Одному з постраждалих у Кіцманському районі, який був реабілітований у 1968 році, за конфіскований будинок виплатили дві з половиною тисячі карбованців (середня зарплата тоді складала 100-115 карбованців). У ті роки це була достатньо вагома сума. Але ні про яку любов до репресованих, звісно, не йшлося, про них не писали у газетах. Все це робилося тихо. У дев’яності за конфіскований будинок буковинська влада пропонує улюбленим мученикам всього лише чотирнадцять-п’ятнадцять тисяч карбованців (середня зарплата на той момент – 3 тисячі карбованців). П’ять зарплат вчителя. Любов влади – сумнівне задоволення. Бездушний поцілунок любовника-скнари. А хочеться ж відповідності. Чи не так? Чим більше держава любить, тим менше сплачує.
Рекордсмени Десь у Івана Снігура читав історію його села Грозинці. Там він пише, хто з села першим купив кишенькового годинника з ланцюжком, хто швейну машинку, у кого був найбільший сливовий сад. Ну, такі часи тоді були. Так визначався рух прогресу. Ці люди, очевидно, почувалися рекордсменами, першими. Подібну ж сторінку рекордів захотілося скласти для Чернівців у дев’яності, коли все було нове. Десь так вийшло.
Перше звинувачення в наявності рахунку на Кіпрі (актуально, блін) Першим, кого в цьому звинуватили у Чернівцях, був Вангеліс Фотокакіс – директор машинобудівного заводу. В 1992 році його арештували. Закиди були суто радянські – звідки ваш «Вольво» за шістнадцять тисяч доларів, пане директоре? Чому валютні кошти заводу зберігаються у кіпрських та грецьких банках? Звучало це приблизно як, чому у вас рахунки на Марсі. Нині нікого цим не здивуєш. Тоді, до речі, склалася дивна ситуація. За якими законами діяти і працювати: за тими, що прийняті всюди, чи за радянськими? Втім, все закінчилося пшиком. Звинувачення доведено не було. Через кілька років Фотокакіс балотується на посаду губернатора і стає другим після Гнатишина з результатом близько тридцяти відсотків голосів.
Піонери приватизації у Чернівцях Приватизація – епохальний процес роздачі народних слонів - прагнучим. Роздача проходила у хвацьких дев’яностих. Офіційно (важливе уточнення) очолювали процес Володимир Куліш, Геннадій Кміта, Георгій Манчуленко. Володимир Куліш займався цим на міському рівні, а Манчуленко був керівником відділу роздержавлення власності Чернівецької ОДА. Цікаво, що один вийшов з комсомолу, а інший – з Руху. Але дії були тотожні. Що є знаковим. Але хочеться зазначити, що Куліш був набагато відвертішим і одразу попереджав, чим все закінчиться. Прогноз Куліша 1994 року абсолютно прозорий: псевдосправедливість, якої чекають люди, – нереальна. Вже на початку статті економіста позиціонують як противника передачі підприємств трудовим колективам. Висловлювання самого Куліша такі: «Майже всі підприємства, орендовані трудовими колективами, зупинились. Причина – брак інвестицій. Приватизація у такий спосіб не утвердила реального господаря, він не вніс готівку для утворення необхідних обігових коштів підприємства. Відкрите ж акціонування дає змогу стати акціонерами не тільки працівникам самого підприємства, але й іншим громадянам, комерційним структурам, в тому числі – іноземним (...). Відбулося не що інше, як колективізація промисловості, що дуже нагадує колективізацію у сільському господарстві у пам’ятні всім часи». Звісно, пан Куліш пропонує інший шлях – відкрите акціонування. Навіщо ці заводи-колгоспи? І це цілком логічно. Чому працівник «Кварцу» має право на «Кварц», а працівник дитячого садочка, що, на грибок на дитячому майданчику? Чому виробничники отримують все, а працівники соціальних сфер – нічого? Звісно, зараз ця аргументація виглядає смішною. Адже тепер ми знаємо, що внаслідок розрекламованого відкритого акціонування втратили все не тільки працівники соціальної сфери, але й виробничники, які хоч щось мали. А власність зосередилася в руках невеликого прошарку. І от цікаво. Гадаю, ці звіти Куліша громадяни не так, щоб читали. А вони визначили їхню долю на багато років. А ось пан Манчуленко не дружив із реальністю. І його звіти з позицій сьогодення, на відміну від відвертостей Куліша, виглядають розфарбованою ширмою. У своїх тодішніх інтерв’ю Георгій Манчуленко звітує про піонерів приватизації: взуттєву і панчішну фабрику, ВО «Трембіта». Нові власники підприємств, звісно, трударі, колективи згаданих підприємств. Лише за умов капіталістичної України народ направду стає власником заводів, газет, пароплавів. Але це перший етап. Про другий Манчуленко дуже туманно висловлюється, мовляв, не всі підприємства рентабельні, тож потребують більш реального власника, аніж колектив. Власника, який може вкласти інвестиції. Ці непримітні слова, їх кілька, але вони і є доленосними. Ніякого розподілу не вийшло. Взяли – хто як вмів. Досить швидко підприємства у власності працівників успішно банкрутують і отримують реальних власників, ними, як правило, стають ті ж директори підприємств. І одразу підприємства, які вважали банкрутами, стають досить таки рентабельними. Тут відбувається кілька українських див: працівники замість того, щоб влаштовувати грандіозні скандали, страйки, спокійно віддають свою власність навіть без спроби відновити справедливість. А пан Манчуленко стає популярним політиком і йде на три скликання у Верховну Раду. Країна чудес.
Перші біржові гравці У 1991 році відбулися перші торги універсальної торгової біржі. Проходили вони, іронія долі, в будинку політосвіти обкому КПУ. Керівником біржі був Іван Істенюк, відоме в буковинському бізнесі прізвище. Про ці історичні торги повідомляли майже усі буковинські газети. СРСР ще існував. Один з брокерів чернівецької біржі за один вечір тих торгів заробив 250 тисяч карбованців (історія не зберегла ім’я, принаймні на шпальтах) (зарплата слюсаря на той момент - 600-700 карбованців на місяць). Шестикімнатний будинок на тій же біржі продавали за 206 тисяч карбованців, автомобіль КамАЗ - за 180 тисяч. Вартість виступу співачки Алли Пугачової у Чернівцях тоді складала сто тисяч карбованців. Цікаво, що всі були в захваті від самого факту торгів. Очевидно, уявляючи себе на місці цього брокера. Але більшість з тих, хто мріяв опинитися на місці брокера, поїхала до Італії та Греції поповнювати ряди дешевої робочої сили. Підготував Сергій ВОРОНЦОВ
Є речі, які страшенно потішили чи здивували, але до статті якось не підійшли, й так і залишаються цвяшками у пам’яті. І з часом розумієш, що вони можуть існувати самі по собі. 
Перше звинувачення 
Прогноз Куліша 1994 року абсолютно прозорий: псевдосправедливість, якої чекають люди, – нереальна. Вже на початку статті економіста позиціонують як противника передачі підприємств трудовим колективам. Висловлювання самого Куліша такі: «Майже всі підприємства, орендовані трудовими колективами, зупинились. Причина – брак інвестицій. Приватизація у такий спосіб не утвердила реального господаря, він не вніс готівку для утворення необхідних обігових коштів підприємства. Відкрите ж акціонування дає змогу стати акціонерами не тільки працівникам самого підприємства, але й іншим громадянам, комерційним структурам, в тому числі – іноземним (...). Відбулося не що інше, як колективізація промисловості, що дуже нагадує колективізацію у сільському господарстві у пам’ятні всім часи». Звісно, пан Куліш пропонує інший шлях – відкрите акціонування. Навіщо ці заводи-колгоспи? І це цілком логічно. Чому працівник «Кварцу» має право на «Кварц», а працівник дитячого садочка, що, на грибок на дитячому майданчику? Чому виробничники отримують все, а працівники соціальних сфер – нічого? Звісно, зараз ця аргументація виглядає смішною. Адже тепер ми знаємо, що внаслідок розрекламованого відкритого акціонування втратили все не тільки працівники соціальної сфери, але й виробничники, які хоч щось мали. А власність зосередилася в руках невеликого прошарку. І от цікаво. Гадаю, ці звіти Куліша громадяни не так, щоб читали. А вони визначили їхню долю на багато років.