НЕЗАЛЕЖНА ГАЗЕТА


     Субота, 16.12.2017


Меню сайту
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 25
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2013 » Серпень » 12 » ТАЄМНИЦІ З ПІДВОДНОГО ЧОВНА СПОГАДИ ЧЕРНІВЕЦЬКОГО ВЕТЕРАНА-ПІДВОДНИКА
10:56
ТАЄМНИЦІ З ПІДВОДНОГО ЧОВНА СПОГАДИ ЧЕРНІВЕЦЬКОГО ВЕТЕРАНА-ПІДВОДНИКА
В архівах неосяжної історії є шухляди, котрі ніколи не бачили світла, а весь цей час жовтіли й припадали пилом. Гість нашої шпальти – заслужений ветеран-підводник, історія життя якого заслуговує бути висвітленою. Капітан 3-го рангу Ігор Олексійович НЕЙМАН  віддав морю 13 років своєї молодості – вже один цей факт свідчить про непересічність долі цього чоловіка й лишає за бортом будь-які сумніви з приводу доцільності нашої розповіді. Тим паче, днями українські моряки відзначили своє професійне
свято – День флоту України.
 120 ДІБ ПІД ВОДОЮ
Ігор Олексійович не з чуток знає, що таке морська стихія. Від 1963 до 1977 року він служив інженером-механіком у        1-й флотилії атомних підводних човнів Північного флоту СРСР, загалом же у військово-морських силах провів 22 роки. За час служби він змінив 4 підводні човни, оснащені атомними реакторами і крилатими ракетами. Це був період гонки озброєнь і гнітючої атмосфери холодної війни, що вимагала від моряків постійної пильності й готовності вести бойові дії.
– Восьмиракетний атомний підводний човен проекту «675» був призначений для пошуку і знищення авіаносно-ударних з’єднань вірогідного противника, – розповідає п. Ігор. – Ми чергували в Ат­лан­тиці біля узбережжя Спо­лучених Штатів (в районі Саргасового моря), а також у Середземному морі, де наші підводні човни входили до складу 5-ї оперативної ескадри Чорноморського флоту для протидії 6-му флоту США, інакше кажучи, – для паритету сил.
Труднощі полягали в тому, що субмарина – прихована бойова одиниця, і ми часто перебували під водою по 40-45 діб без спливання. Особливо запам’ятався похід на Кубу під час «Карибської кризи» (1962-63 рр.), коли звідти забрали радянські ракети, а кубинці виділили базу для тимчасового перебування атомних підводних човнів СРСР, які чергували в тому регіоні. Тоді ми перебували в морі 120 діб, щоправда, з перервою в кубинському місті Сьєнфуегос.

 «РЕВУЧА КОРОВА»
Підводний човен проекту «675» в побуті називали «Ре­вучою коровою» – за той шум, який він створював у підводному положенні внаслідок завихрення води. «Шум був таким, що американці чули нас за 200 миль», – зазначає п. Ігор. Спеціалісти НАТО зараховували його до класу «Echo-II». А за незвичайну конструкцію й особливість – над корпусом підіймали контейнери й розміщували ракети у горизонтальному положенні – субмарину ще прозивали «розкладушкою».
Тактико-технічні характеристики цього підводного човна сучасного мореплавця не вразять, але на той час «Ревуча корова» була доволі солідною бойовою одиницею. Тон­наж­ність субмарини складала         4500 т у надводному положенні й 5760 т – у підводному; максимальна швидкість – 29 вузлів і 15 вузлів відповідно до положення (1 вузол = 1,85 км/год.); довжина – 115,4 м; найбільша ширина корпусу – 9,3 м; максимальна глибина занурення – 300 м; екіпаж – 137 людей; силова установка – атомна, 2 ядерні реактори по 70 МВт; озброєння – 20 торпед і 8 крилатих ракет П-6.
На сьогодні субмарини цього класу, звісно, вже застаріли й зняті з озброєння. Незважаючи на це, ветерани-підводники, які віддали їм частину свого життя, впевнені, що це були достойні кораблі, і для них вони залишаються найкращими підводними човнами в світі.
 ВІЙНА
– У Середземному морі мені довелося брати участь у так званій «Війні Судного дня», – каже Ігор Олексійович, – що виникла між арабами (Єгипет, Сирія та ін.) та Ізраїлем. СРСР був на боці арабів (він, фактично, й підготував цю війну), Сполучені Штати ж підтримували Ізраїль.  То був жовтень 1973-го, ми в той час курсували в районі о. Крит і були закріплені за авіаносно-ударною групою 6-го флоту США. Ми отримали наказ на місяць продовжити автономне плавання і бути готовими до ведення бойових дій. Після цього нам потрібно було через кожні 4 години спливати й приймати цілевказівки.
Від о.Крит ми попрямували на зближення з ймовірним противником. Провели передстартову підготовку ракет, набили повітрям бойові балони торпед. Нашим завданням було прий­няти цілевказівку і провести ракетний залп у разі, якщо почнеться відкрита війна. Але випробувати на практиці наші ракети, на щастя, не довелося.
У нас закінчувались продукти і регенерація, і, оскільки в одному місці були бомбардування, а в іншому штормило, ми поповнили запаси тільки через 10 діб – у затоці Хам­мамет із Чорноморської плавбази.
Потім було укладене перемир’я, і боєготовність була зня­та. Моряків й військовослужбовців, які перебували там, за законом прирівнюють до учас­ників бойових дій.

 ІНЦИДЕНТ
За словами Ігоря Олексі­йо­вича, в Середземному морі тоді трапився випадок, що міг призвести до відкритої війни між СРСР і США.
– З американських авіаносців літаки здіймалися в повітря і облітали наші над­водні кораблі з Чорно­морського флоту, – розповідає п. Ігор. – Один з них  – винищувач F-4 – кружляв над вершинами щогол – у 10 метрах над кораблем: 2 молоді льотчики вирішили пофрантувати. Командир судна надіслав запит у Москву: «Що робити? Стрі­ляти? Розпочинати війну?». Річ у тім, що обльоти на такій висоті заборонені міжнародною кон­венцією, а коли над тобою в 10 метрах пролітає чужий реактивний винищувач, враження дуже неприємні.
Москва на запит не зреагувала: теж, видно, налякалася давати наказ на стрільбу. Запит було надіслано вдруге, втретє – знову мовчання. У капітана, зрештою, нерви не витримали, і він збив винищувач, і той упав за корму й пустив бульбашки...
Коли корабель прибув до Севастополя, командира засудили за самодіяльність й поз­бавили чину. Капітан почав з горя пиячити, а Міністерство обо­рони вже чекало на ноту аме­риканців. Усі остерігалися найгіршого. Коли стало зрозуміло, що ноти нема й не буде, командира нагородили орденом Червоної Зірки за виявлену мужність.

 АВАРІЯ
– Найяскравішим спогадом для мене є аварія, яка з нами трапилася на підводному човні у 1972 р. Корабель був досить старим, мав багато несправностей і давно потребував ремонту, але нам було наказано все одно вийти в море. В морі почалися аварії, і наш човен в результаті залишився без ходу. Тоді був 9-бальний шторм, і нас несло прямо на берег. У перископ ми бачили скелі, об які шалено розбивалися хвилі. Довелося дати SOS, що для бойового корабля є надзвичайною подією.
Командир закричав до мене, коли я дам хід, а в мене муфту зірвало, і ми не могли запустити двигуни: внаслідок пожежі кабельна траса вигоріла, а активні зони реактора, на якому ми працювали, були вже відпрацьовані. Командир сказав штурманові, що коли залишиться 5  кабельтових (близько 1 км), треба кинути якір, але штурман заперечив: під нами була тверда порода скелястого грунту, і 2-тонний якір не втримає судно.
На щастя, нам вдалося відновити нашу техніку за 2 милі до скелястого берега. Ще трохи – і наш підводний човен розбився б, і від нас там нічого б не залишилось.

 ПІДВОДНІ БУДНІ
– В морі екіпаж розбивався на 3 вахти, які з періодичністю в 4 години змінювали одна одну. Найважче чергувати було від 24.00 до 04.00 – цю вахту моряки прозвали «собака». Мені як механіку доводилося спати уривками – по 20 хвилин, по годині, по дві. Адже успіх забезпечення плавання і бойових дій на кораблях на 60% залежить від механіків – забезпечення ходу, електроживлення всіх механізмів і т. д. Тож за добу вдавалося поспати не більше, ніж 4,5 години. Матро­си, звичайно, на сон мали більше часу.
За розкладом відбувалося багато різних тренувань з бойової підготовки та з боротьби за живучість, перезміни, зміни регенерації, прибирання і т. ін. Екіпажу розслабитися не давали, щоб уникнути неприємностей і не допустити появи неш­татних ситуацій. Вільного часу майже не було. Інколи ми дивилися кіно – в нас був кінопроектор, і ми брали плівки й крутили їх з початку до кінця і з кінця до початку.
Після того, як виходили на берег, було відчуття, що з пліч спали 5 тонн якогось тягаря. Особливо важко в моральному плані було командирові. Море і підводний човен – це місце, де всі рівні перед обличчям смерті: або всі виживають, або всі гинуть.

 ДИЛЕМА
Служба на атомному підводному човні тепер суттєво відбивається на здоров’ї Ігоря Олексійовича. Він один з небагатьох моряків 1-го покоління підводних човнів, які дожили до поважного віку: умови радіаційного захисту на кораблі були погані, і багато хто отримав великі дози радіаційного опромінення.
– На атомному підводному човні є радіаційний фон, і якщо він, припустимо, не влаштовує медиків з точки зору надійності захисту екіпажу, то спроба його зменшити ускладнює біологічний захист і сам корабель. Щоб не втратити в швидкості, треба збільшити потужність силової установки, у нашому випадку – реакторів. А це знову ж таки збільшує радіаційний фон, і є потреба у надійнішому захисті. І так по колу. Вибір між фантастичними можливостями атомних підводних човнів і здоров’ям екіпажу, звичайно, зроблений на користь його бойових якостей.
На атомному підводному човні рентгенівське випромінювання, яке проривається крізь нього, іонізує воду за бортом, залишаючи за кормою радіаційний слід. Побачити його не­можливо, але датчики торпед вірогідного противника його від­стежують і по цьому сліду наз­доганяють підводний човен. Організм людини на 80 % складається з води, яка теж іонізується, до того ж, людина стоїть ближче до реактора, ніж забортова вода. А жива тканина, як відомо, сприймає радіацію по-різному і по-своєму реагує на неї. В результаті з часом виникають захворювання, які медики діагностують уже як звичайні патології, не пов’язані з наслідками радіації. У ті часи люди помирали від радіоактивного опромінення, а медики у висновку писали, що від ураження електричним струмом, щоб приховати справжню при­чину.

 «З ДВОХ БІД
ДОВОДИЛОСЬ
ВИБИРАТИ МЕНШУ»
За словами Ігоря Олексі­йовича, тоді не враховували ще один вид опромінення, специфічний тільки для атомних підводних човнів. Про нього вважають за краще не говорити, оскільки його неможливо виміряти жодними приладами. Атоми газів, пилу й різноманітних випаровувань, що входять до складу повітря під дією іонізуючого випромінювання, яке виходить з реакторів, перетворюються на радіоактивні ізотопи. Ці ізотопи у підводному положенні, потрапляючи разом з повітрям у кров, поширюються по всьому організму підводників аж до нігтів, осідають в кістках, м’язових тканинах, вибілюючи тіло.
– Свого часу вийшов циркуляр про потребу організувати в походах фізичні заняття за спеціальною програмою, – каже          п. Ігор. – Це було суцільним покаранням для нас, адже ми й так не висипалися, а тут ввели ще фізичні навантаження.
Але потім цю фізпідготовку скасували: наука розвивалася й довела, що на підводних човнах в умовах замкнутого простору наявні до 60 шкідливих газів. Виявилося, що людина, яка робить фізичні вправи в такій атмосфері, споживає більше цієї гидоти з повітря. Це закономірно.
Виходило так, що займатися зарядкою потрібно – на автономці плавання тривало, скажімо, 3 місяці, а там бігати нема де – ноги атрофуються, серце осла­блюється, і з двох бід доводило­сь вибирати меншу, щоб не пе­ре­насичуватись цими газами.

 СУЧАСНІСТЬ
Багато солоної і прісної во­ди витекло відтоді. Після демобілізації Ігор Олексійович працював енергетиком на заводі «Кварц», потім вийшов на пенсію. Тепер йому пішов уже 74 рік, він виховує сина і повнолітню внучку, очолює обласний осередок Всеук­раїн­ської асоціації ветеранів-підводників, до якого входять 32 людини – офіцери, старшини, мічмани, матроси з різних кораблів – як підводних, так і надводних.
– Збираємося зазвичай у Домі юного техніка, проводимо заняття з молоддю із морської справи, організовуємо збір-походи і т. ін., – зазначає                    п. Нейман. – Без сумніву, моряки після служби є найбільш згуртованим і організованим колективом. Адже екіпаж – це сім’я. Любов до корабля, до товаришів, до моря залишається на все життя.
У Чернівцях, до речі, про­жи­вають 2 колишні командири атомних підводних човнів, але вони наразі погано почуваються й за станом здоров’я не змо­г­­ли розповісти про своє спо­внене пригод минуле.

 «ХТО БАЧИВ У МОРІ КОРАБЛІ...»
Насамкінець не можна оминути увагою художню повість Ігоря Олексійовича, яку він написав на основі власних вражень зі служби й видав кілька років тому – «Хто бачив у морі кораблі... Хроніка одного екіпажу» (рос. «Кто видел в море корабли... Хроника одного экипажа»).

В центрі сюжету – інженер-механік Андрій Шарий – член екіпажу атом­ного підводного чов­на, один з 30 його офіцерів. Моряк за покликанням, Шарий на­магається зразково служити на кораблях флоту, однак з часом починає розуміти фальш, формальність і заполітизованість служби, а також бездушне ста­в­­лення до людей. Маю­чи достатній досвід служби, він чітко бачить недоліки організації, за­без­печення й ремонту кораблів, що нерідко приз­водить до аварій і ка­тастроф з людськими жертвами. Дос­то­вірно і без зайвої романтики описані технічні деталі, поведінку людей в критичних ситуаціях, в які потрапляє екіпаж внаслідок авантюризму керівництва.  З текстом повісті можна ознайомитися в Інтернеті.
Ігорю Олек­сійо­вичу ж побажаємо по­дальших творчих досягнень і щасливого, безтурботного довголіття.
Микола ГУЦУЛЯК
Переглядів: 521 | Додав: Sunny | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1  
Ігор Олексійович, здоров'я Вам та довгих років життя.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
ПОШУК
Тег
Чернівці 11-томний словник Інститут мовознавства Академія наук Василь Клічак Просвіта Тлумачний словник української мови НОВИНИ СВІТУ НОВИНИ УКРАЇНИ НОВИНИ ЧЕРНІВЦІ НОВИНИ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ Прокуратура КРИМІНАЛ НОВИНИ БУКОВИНИ 9 травня інваліди війни військовий госпіталь ветерани День Перемоги Михайло Папієв вибори міський голова Мельник мер Новодністровськ Панчишин результати голосування
Календар
«  Серпень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Архів записів
Друзі сайту
Copyright Svoboda © 2017
Створити безкоштовний сайт на uCoz