До цієї зими мені й на думку не спадало, що повсякденне міське життя може бути сповненим небезпек і пригод. Почалося з того, що перший грудневий снігопад "ув’язнив" десь нашого кота. Він у нас хоч і каліка безхвостий, кастрований, хворий та немолодий, а дому триматися не хоче. Отож, пішов собі восьмого грудня увечері десь до улюбленого підвалу на вечірку, а вранці вже вибратися не зміг. Принаймні, так ми собі це уявляли і сподівалися, що за день-два люди кругом доріжки попрочищають, і кіт зможе дістатися дому. Прочищали хіба що ми та двоє сусідів-автомобілістів. У решті навколишніх дворів панували блаженна тиша і спокій. Кіт прийшов аж на п’ятий день. Наступний стрес від зими я дістала під час першої відлиги. Усі начебто знають, що бурульки на дахах високих будинків небезпечні. Та повірте: одна справа - знати, і зовсім інша - побачити. Того дня мій чоловік зайшов додому в обідню перерву і допоміг нам з малюком зібратись на прогулянку. Власне, він вийшов із візочком трішки раніше, а я все вимикала-замикала вдома. Жодних поганих передчуттів не було, і я, наздоганяючи своїх хлопців, цілком спокійно дивилась, як вони рухаються тротуаром вздовж 41-ї школи, під навислими пластами снігу та льоду. Ось я вже сама перейшла дорогу, прямуючи до того тротуару. Поспішаю, майже біжу. Назустріч мені - також дуже швидко - йде жінка приблизно мого віку. Нічим не примітна жінка, я б не зауважила її десь у натовпі, а тепер бачу, бо нас тут тільки двоє. І раптом - бах! Просто на її голову, за кілька метрів переді мною, падає глиба твердого спресованого снігу. Збита з ніг ударом, жінка за мить намагається встати, але не може. Я підбігаю до неї після інстинктивної паузи - погляду нагору: чи не падає ще. Не падає, проте зрозуміло, що впасти може. Одночасно звідкись надбігло аж четверо чоловіків. Доки я дивлюся в злегка закривавлене і сильно приголомшене обличчя жінки, вони допомагають їй підвестися. Всі мовчать, всі розгублені. Я першою отямилась і відкинула банальну думку про "швидку". - Віднесіть її до поліклініки, - скомандувала чоловікам. - Тут кілька метрів. Пізніше поцікавилася долею потерпілої. У поліклініці їй зробили перев’язку, викликали чоловіка і відправили на обстеження до нейрохірургії. Ні я, ні моя сім’я не ходили більше тим тротуаром. Знаю: це наївно, адже страшні бурульки і підступні невидимі лавини підстерігали в десятках інших місць. Але дах 41-ї школи став для мене не потенційною, а дуже навіть реальною небезпекою. Ще одна "адреналінна" пригода спіткала нас за містом - дорогою до Сторожинця. Саме випав свіжий сніг, а дорога, яку завжди чистили або підсипали, чомусь виявилася покинутою напризволяще. На невеликому віражі нашу стареньку машинку злегка занесло, і вона не втрималася в прокладеній попередніми автівками колії. За межами колії був не те що лід - скло відшліфоване. Тут уже наша машина послизнулася конкретно. Водій - мій чоловік - повністю втратив керування, і нас бадьоро понесло на зустрічну смугу... Того дня доля була прихильною до нашої родини, тому зустрічний автомобіль рухався повільно і був досить далеко. Аналізуючи згодом пригоду, ми згадали, що саме тоді в Чернівцях тривала зустріч міністрів закордонних справ Росії та України. В сторожинецькому напрямку вони їхати не збиралися, всі сили було кинуто на Герцаївський. Здавалося б, минула зима - минули й небезпеки. Помиляєтесь. Нещодавно ми заїхали (у місті!) в таку яму, що колесо вмить перетворилося на гумову ганчірку, намотану на скоцюрблений диск. А минулої неділі півтори години їхали з Глибокої (звичайний час - півгодини), позаяк боялися втратити геть усі колеса чи навіть десь перевернутися, втрапивши в надто глибоку вибоїну... Кілька разів на вул.Кобилянської я перелякано сахалась від шматків штукатурки, котрі падають зараз так само завзято, як взимку бурульки, шпорталась на "підвісній" тротуарній плитці. І, до речі, не думайте, що снігу на дахах уже нема. Вчора на Центральній площі добрячий пласт полетів на чиюсь машину. Пильнуйте!
