Досить мало спогадів українською про довоєнні Чернівці. Ще менше спогадів саме українців. Тим цікавіша кожна така спроба. В останньому номері літературного журналу «Кур’єр Кривбасу» надруковано спогад Одарки-Марії Ілюк-Майданської (мами відомої письменниці). Дитинство і юність Одарки-Марії пройшли у Чернівцях тридцятих років.
Авторка спогаду народилася у досить заможній, освіченій, амбітній родині і, звісно, готувалася до відповідної долі. Але, як кажуть, «вітер історії» розвіяв цей бажаний сценарій життя. Натомість її чекали війна, табори, життя в зовсім іншому середовищі. Таким чином п.Ілюк-Майданська розділила долю всього міста, яке було збудовано для іншого життя. У спогаді є смачні, гіркі й майже неїстівні епізоди, які показують і правоту, і сліпоту того покоління. Його великі прозріння і такі ж ілюзії. Ну, почнемо із солодкого. Можна впевнено сказати, що п. Ілюк-Майданська додала до міфу Чернівців кілька якісних образів. І, крім того, вповні відобразила, що таке шопінг для дівчини і жінки. Цитата:
«Мої Чернівці, мій маленький Париж, переливаються всіма барвами реклам, на ратуші, в центрі міста, біля годинника, велика реклама паризьких парфумів «Ша нуар» – чорний кіт мружить блискучі зелені очі, ворушить сріблястими вусиками». «... вдень, після обіду, я вирушала в подорож містом і могла годинами розглядати розкішні вітрини магазинів у центрі, особливо вражали кондитерські вироби: шоколадні гноми цілоденно видобували шоколадними молоточками різнокольорові карамельні самоцвіти, а красуня Білосніжка у мережаній білій цукровій сукні застеляла зефірні ліжечка... А вулиця Янку Флондора, чого там тільки не було: манекени в прекрасних дорогих вечірніх туалетах... крамниці колоніальних товарів, де на пальмах стрибали мавпочки, а малі гарні муричники простягали вам повні кошики бананів, помаранчів, ананасів та інших екзотичних фруктів, запах кави, яку тут мололи, паморочним духом заповнював повітря. А ювелірні магазини з розсипами золотих, прикрашених діамантами та коштовним камінням прикрас, що мерехтіли на чорному оксамиті. Та ще й тепер, здається, я чую запах магазину канцелярських та учнівських товарів, які нам були доступні, особливо на початку навчального року. Коли купляли все нове: від гумки до прекрасних наборів для малювання та креслення...». Цікаво, що однією з перших оцінок радянської влади дівчина робить з точки зору того ж таки шопінгу. Вона відчуває катастрофічність трансформації так: «Через кілька днів відкрилися перші магазини і одразу виникли черги за хлібом і спідньою білизною. Продавали капітальні блакитні рейтузи з грубою широкою гумкою, що немилосердно стискала наші ніжні ніжки».
Наступна цитата, якою б хотілося поділитися (сам спогад досить об’ємний більше 20 сторінок), - про румунську гімназію. Звідси зрозуміло, який великий шлях подолала Європа за цей час. Стільки умовностей, непотрібних суворих, навіть потворних правил відійшли назавжди в минуле. Отже, в румунському ліцеї Liceul Ortodox:
«Це був елітний заклад, жидів у наш ліцей не приймали, було кілька вихрещених, а в основному тут навчалися доньки румунської знаті, багатих німців та поляків і ми, діти сільських учителів (авторка була донькою директора гімназії) і священиків.(...) Мені одразу купили форму – чорну сатинову сукеночку з білим гаптованим комірцем, чорні черевички на низьких підборах, чорні бавовняні панчохи (шовкові не дозволялося носити нікому, хіба у випускному класі), темно-синій плащ строгого покрою, на голові синій берет із блакитним трикутником, на якому були вишиті сріблом дві літери LO – це означало, що ми учениці елітної гімназії і тому, де б не були, мусимо себе відповідно тримати. Берет треба було носити «паралельно до брів», та це ми робили лише наближаючись до школи, бо там, при вході, щоденно чергували дві вчительки, які суворо перевіряли форму. Тих, хто дозволяв собі якісь вільності, завертали додому. Три такі догани – і тебе виключали на тиждень, три виключення – і взагалі виганяли з ліцею». «Щоб покращити дисципліну, нам звеліли нашити на рукав однострою голубі трикутники з особистим номером та вензелем LO, мій номер був LO-78. Отже, коли ми з’являлися там, де ученицям забороняли бути: вечірні кіно, театри, студентські вечірки, вистави в Українському народному домі, взагалі після дев’ятої вечора, нас записувала гімназійна поліція...».
Національним питанням, до речі, просякнута добра половина спогаду. Стає зрозумілим, як серйозно ним переймалися. Якщо навіть дівчачі спогади настільки ним стурбовані. Очевидно, повітря просто було заряджене національною ідеологією. Зокрема, цікавий такий епізод про єдину українську викладачку в ліцеї, професорку Ганькевич:
«Якось у першому класі, розповідаючи нам про раси і народи, які до них належать, зненацька вона (Ганькевич) запитала нашу пустунку Маріоару, котра зазвичай неуважно слухала лекцію, які народи належать до чорношкірої раси. Маріоара, не довго думаючи, голосно випалила: «До чорної раси належать слов’яни...». Не встигла вона закінчити речення, як пані професорка, схопившись із стільця, розгнівано наказала дати їй дзеркальце. Потім, підійшовши до переляканої Маріоари, тицьнула люстерко їй в обличчя і закричала: «Слов’яни?! Подивися, румунко, яка ти чорна!».
П. Ілюк-Майданська згадує це, як дотепний епізод. Але, на моє космополітичне і аполітичне око, у ньому мало гумору. Очевидно, «пустунка Маріоара», як на свій малий вік (йдеться про перші класи), запам’ятала насамперед гнів і певне насилля над особистістю, а не ідеологічну складову, до якої діти у більшості байдужі. Ідилія закінчується з приходом радянської влади. Через рік – війна, поневіряння, невеличкий спалах надії на нове життя після закінчення війни, але невдовзі арешт і сибірські табори. Закінчимо критичною точкою переламу особистої історії п. Ілюк-Майданської зокрема, і Чернівців загалом:
«1940 рік, середина липня – чернівецький театр переповнений українською молоддю. Вечір вів велемовний Олександр Корнійчук, він говорив про щастя, якого ми нарешті діждалися, про чудові перспективи, що відкриваються перед нами. За довгим, застеленим червоною скатертиною столом праворуч біля Корнійчука сидів красивий високочолий чоловік, ліворуч – темноволосий, з тонкими рисами обличчя інтелігент в окулярах – обидва, потупившись, мовчали. То були Довженко і Тичина. Дуже скоро ми зрозуміли сенс їхнього мовчання. Потім почалася війна і порозлазилися, «мов ті мишенята», по світах і континентах». У тому житті залишилися сяючі перспективи, недобудована вілла (мрія батька, яка майже втілилися), уявлення про те, яким би мав бути світ. Він виявився іншим. Зовсім іншим. Однак, не можемо не помітити, що навіть через півстоліття Одарка-Марія згадала, що праворуч Корнійчука сидів «красивий». І що мовчання, бува, більш промовисте, аніж велеречивість. Щодо прикмет, чорний кіт, навіть на ратуші, не віщує щастя. Вона всього лише хотіла бути доброю дівчиною, як вчили батьки. Але у держави був свій погляд, якою має бути добра дівчина. Отже, коли два добра зустрічаються, все закінчується кров’ю і крахом. Тож, може, краще без нього?.. Сергій ВОРОНЦОВ Фото з фондів краєзнавчого музею, журнал "СССР на стройке” 1940 рік.
|