Якби я знімала пародію на фільми Жана Люка Годара, у мене б там курили навіть плюшеві ведмеді. Було б смішно. Щиро кажучи, суцільна димова завіса (а герої Годара курять повсякчас і всюди - в кав’ярні, на вулиці, в готельному номері, телефонній будці...) заважає повноцінно сприймати витвори франко-швейцарського кіногенія. Замість просто дивитися фільм, безупинно дивуєшся: невже він і тут закурить, невже вона знову дістане цигарку?.. Водночас маю сумнів, що когось із тогочасних глядачів (кращі фільми Годара вийшли на початку 60-х років) бентежило те екранне куріння.
Тогочасне богемне середовище було оповите тютюновим димом, як Лондон туманом. Некурящу дівчину якось навіть соромилися знайомити з друзями. Олин шлюб швидко розпався, а ось стосунки з цигаркою виявилися дуже довговічними.
А якщо й бентежило, то в зовсім протилежному естетичному сенсі - як вияв сексуальності й престижного статусу героїв. Адже кіномани тих часів давно звикли до вічно задимленого Хемфрі Богарта - зірки легендарної "Касабланки", побачили перші серії Бондіани, де суперагент закурював мало не в кожному епізоді, й, зрештою, встигли навіки покохати тендітну Одрі Хепберн в "Сніданку в Тіфані" разом із її півметровим мундштуком. Сьогоднішні кіногерої не курять - світ змінився. І річ тут не в тому, що режисери й актори раптом почали сповідувати здоровий спосіб життя - їх просто змусили скоротити кількість епізодів куріння у фільмах. Зокрема, в голівудській продукції таких сцен поменшало удвічі за останні п’ять років. Якби ж кінематографісти не виконували рекомендації органів охорони здоров’я і продовжували пропагувати з екранів шкідливу звичку, то отримали б на свої фільми спеціальний індекс, який не допускав би до перегляду молодь. А це значні втрати в зборах...
Інтелігентий курець і його табу Моя приятелька Оля - викладачка музики - зовні схожа на головну музу Годара, акторку Анну Каріну. Можливо, тому вона видається мені такою органічною з цикаркою в руці. Оля курить майже тридцять років і, як всі курці з таким стажем, вважає цигарку предметом першої необхідності. - У мене вдома може не бути хліба, але я не піду за ним спеціально в магазин, - ділиться Оля. - А ось коли закінчуються цигарки - одразу біжу купувати. Ми сидимо на літньому майданчику невеличкого кафе італійської кухні. Тут п’ять столиків, зайняті чотири, і за двома з них курять. Троє з чотирьох курців - молоді дівчата. Оля не курить, бо зі мною мій чотирирічний син. Є дитина й за іншим "некурящим" столиком, але дівчат із цигарками це не хвилює. Майданчик тісненький, провітрюваність на ньому посередня, тож дуже швидко атмосфера стає, наче в якомусь пабі. Оля обурена. Для неї куріння в присутності дітей - цілковите табу. Не так з морально-етичних, як з екологічних міркувань. Врешті вона не витримує і починає обурюватися вголос. Присоромлено реагує лише одна з дівчат - поспіхом гасить цигарку і просить вибачення. Інші дві дівчини та чоловік середніх років вдають, ніби нічого не почули. А я шкодую, що запропонувала зупинитися в цьому кафе. Треба було, як ми зазвичай із сином робимо, прямувати в самий кінець вулиці, до єдиної кав’ярні, в якій не дозволяють курити і на літньому майданчику. Незважаючи на прийняття "євроінтегрованих" законів щодо куріння в громадських місцях, в Україні ще надто рано говорити про дискримінацію курців. Наразі дискримінованою стороною в нас залишаються ті, хто не курять. - Це нестерпно, коли сусіди курять на балконі, - скаржиться моя подруга Світлана, дизайнер одягу. - Відчиняю вікно, хочу подихати повітрям, а звідти дим! Або у під’їзді хтось покурить - вийдеш туди, і за кілька секунд вся пропахла димом. Але найгірше - це коли хтось перед тобою йде й курить на ходу! У Світлани своєрідне, суперечливе ставлення до курців. З одного боку вона ненавидить тютюновий дим, свято сповідує здорове життя (навіть кави уникає на користь трав’яного чаю). А з іншого - всім серцем співчуває людям, які потрапили в залежність від цигарки. Ледь не зі сльозами розповідає про свого дядька-архітектора, котрий без тютюну раніше не міг працювати, а тепер не може жити. Він викурює по п‘ять пачок на день, безперервно кашляє, синіє, зеленіє, але зупинитися, звісно, вже не може. Боляче дивитись, як близька людина вбиває себе. Так само сприймає Світлана куріння своїх друзів, хоч не всі вони є толерантними курцями і часом допікають їй ненависним димом. Як художник і фахівець із моди, Світлана водночас розуміє, що для багатьох, насамперед молодих, курців цигарка – ще ніякий не наркотик, а чисті "понти". - В жіночому курінні є потужний еротичний меседж, - каже вона. - Немає іншого публічно пристойного способу зробити оральний акцент на своїй привабливості. Шістнадцятирічні дівчатка, які тягнуть тонку цигарку до нафарбованих вуст, звичайно, цього ще не розуміють. Та й не всі дорослі жінки усвідомлюють. Вони просто наслідують якихось акторок, зірок, знаменитостей, котрі мають красиві руки з хорошим манікюром, гарні губи з дорогою помадою і вміють елегантно тримати цигарку. Але з цього наслідування, як і з будь-якого іншого, переважно нічого путнього не виходить. Замість сексуальності - вульгарність, замість краси - пародія. Витоки чоловічого куріння ми не обговорюємо - все надто зрозуміло. У всі часи цигарка була для хлопчика символом переходу з інфантильного буття у брутальний світ дорослих чоловіків. Інша річ, що одним вистачає самої лише тютюнової ініціації, а з іншими цигарка залишається на все життя.
Курець хатній і курець балконний Олю до куріння привчив її перший чоловік (тоді ще наречений), музикант. Тогочасне богемне середовище було оповите тютюновим димом, як Лондон туманом. Некурящу дівчину якось навіть соромилися знайомити з друзями. Олин шлюб швидко розпався, а ось стосунки з цигаркою виявилися дуже довговічними. Цікаво, що й теперішній її чоловік, науковець, також затятий курець. Нікому з цього подружжя не заважає шкідлива звичка "половинки". Навпаки, це їхній, сказати б, спільний інтерес. Проте далеко не в усіх сім’ях панує така злагода в питаннях куріння. Моя сусідка Таня цілими днями зачиняється з однорічною донькою у вітальні - там у них вільна від диму зона. Решта приміщень квартири - володіння чоловіка, потомственного курця. Я пам’ятаю його ще школяриком, він ріс серед суцільного тютюнового диму - курили батьки і обидві старші сестри. Сам він "офіційно" взяв до рук цигарку років у шістнадцять, маючи вже величезний стаж пасивного куріння і, підозрюю, чималий досвід нелегального активного. Тані, для якої чоловіче куріння є чимось на зразок вторинної статевої ознаки, до певного часу воно не заважало. До часу появи дитини. Ще під час вагітності вона почала вимагати чистого повітря в домі. Курити винятково на вулиці чоловік не погоджувався, зате пристав на ідею ізолюватися з цигарками в меншій із кімнат. Та нічого не вийшло: дим все одно поширювався квартирою. Тоді ізолюватися почала Таня з дитиною. Чи то у великій кімнаті якось вдало облаштована вентиляція, чи двері найбільш герметичні, але виявилося, що там дим не відчувається. В іншої моєї сусідки, Іри, претензії до курців також екологічні, хоч вони й не стосуються диму. Щодня їй доводиться ходити через "килим" із недокурків, які викидають з балконів мешканці верхніх поверхів та залишають після перекурів співробітниці розташованої на першому поверсі турфірми. Останніх її зауваження не бентежать: не в офісі ж їм курити - це тепер не комільфо. А щоб знайти якусь альтернативу викиданню недокурків просто під ноги... Ні, це зайвий клопіт. Ну, а "балконні" курці, вочевидь, почуваються дуже порядними стосовно своїх домашніх - вони ж не курять у квартирі. Ймовірно, у них і попільничок вдома немає, тому летять недокурки стрімкими пташками-самогубцями на асфальт двору. Прибирати їх нікому, бо двірника на нашій дільниці немає. "Віддувається" той, хто ближче до землі - то Іра, то ми з чоловіком, то ще один сусід... Не знаю, чи ви таке зауважували, але навесні, коли сходить сніг, недокурки місцями утворюють направду суцільний килим. І місця ці - під вікнами та балконами будинків.
Закон чи етикет? Нещодавно Оля їздила до родичів у інше місто і дізналася про нові правила для курців на залізниці. Куріння в тамбурах тепер заборонено категорично, тобто доки потяг на ходу, цигарки можна просто заховати. Теоретично можна перекурити під час зупинки, але, згідно з новим законом про заборону куріння в громадських місцях, будь-який вокзал - вільна від тютюнового диму територія. Позаяк Оля є толерантним курцем і законослухняною громадянкою, вона за всю подорож змогла спокійно покурити лише раз. Зате в більшості інших громадян, для яких домінантою поведінки є аж ніяк не закон або чужий комфорт, подібних проблем не виникало: курили і в тамбурах, і на перонах. Тим паче, що система стягнення штрафів іще не відпрацьована. Зате в аеропортах із цим більш суворо, надто за кордоном. Оля згадує, як вони із чоловіком настраждалися під час подорожі на відпочинок до Туреччини. - Все ж таки повинна бути в аеропортах і потягах якась "резервація" для курців, - зітхає вона. Я з ентузіазмом підтримую цю тезу. Заборона куріння в закладах громадського харчування, котра мене, антикурця, спершу дуже потішила, невдовзі обернулася прикрістю. Численні люди з цигарками, які раніше диміли у своїх барах та пабах, куди я б у принципі не заходила, тепер вийшли на тротуар і димлять там. Нині я вже не можу вільно гуляти з дитиною центральними вулицями: мало не біля кожних дверей курять одразу по кілька осіб - відвідувачі, персонал. - Повернути б вам усі ваші "резервації", - підтримала я Олю. І Світлана тут із нами заодно. - Яка дурниця з тими тамбурами! - прокоментувала вона Олині пригоди. - Все одно їхні туалети сильніше смердять... Закони, що обмежують куріння, діють у західних країнах вже кілька, а подекуди й багато років, і ефект від них різний. Наприклад, у Великій Британії кількість курців скоротилася на 10-12 відсотків, а в Іспанії, навпаки, зросла. Українці ментально ближчі до іспанців, та важливіше інше: корупція і відсутність правового контролю не дозволять реалізуватися в нас навіть найкращим законам. Ще рік тому любителям попити на вулиці пива було непереливки - їх масово штрафували. А нині вони знають, що можна обійтися значно меншою сумою, якщо вручити її безпосередньо міліціонерові безпосередньо на місці. Така ж доля чекає і заборону куріння в громадських місцях. "Переляк" перших місяців незабаром мине, і в ресторанах та барах знову з’являться попільнички на столах. Можливо, вони будуть не зовсім попільничками, а, скажімо, блюдечками, проте досвідчені курці легко читатимуть цей "код" . Некурцям знову залишиться лише самозахист, вічний пошук з якогось дива незадимлених місць. А ще - стосунки з такими інтелігентними курцями, як моя приятелька Оля. Нехай їх одиниці, зате вони дають нам надію. Насправді мирне співіснування тих, хто курить, і тих, хто не курить, цілком реальне. Сучасні закони-заборони лише перейняли ту функцію, яку колись виконував етикет. Ось тільки юридичним актам завжди притаманний певний екстремізм, а правила етикету - м’які й красиві. Не створюй незручностей іншим - ось найважливіша заповідь культурної людини, майже забута сьогодні. Дотримуючись цього правила, курець не димітиме без дозволу поряд із некурцем, а некурець не дозволить курцеві страждати без чергової дози нікотину. Оксана ДОВГАНЬ
Якби я знімала пародію на фільми Жана Люка Годара, у мене б там курили навіть плюшеві ведмеді. Було б смішно. Щиро кажучи, суцільна димова завіса (а герої Годара курять повсякчас і всюди - в кав’ярні, на вулиці, в готельному номері, телефонній будці...) заважає повноцінно сприймати витвори франко-швейцарського кіногенія. Замість просто дивитися фільм, безупинно дивуєшся: невже він і тут закурить, невже вона знову дістане цигарку?.. Водночас маю сумнів, що когось із тогочасних глядачів (кращі фільми Годара вийшли на початку 60-х років) бентежило те екранне куріння.