 Є категорія невиправних інтелігентів, які особливо потерпали у дев’яності. Втім, і сьогодні, зрозуміло, не жирують. Іноді зустрічаю таких своїх друзів, одягнених у щось просте, невибагливе. Щось вони там мені пояснюють про складні світоглядні речі. Розмовляю і думаю, що дехто з них не тупіший інших моїх знайомих – заможних і успішних. І закрадається дурна інтелігентська ж думка: «держава... не цінує... своїх інтелектуалів...». Але чим довше живеш, тим більше усвідомлюєш – це хибний погляд. В усі часи такі люди приречені на відносну (подекуди конкретну) бідність, ніколи їх по-справжньому не зрозуміють. І ця їхня відчуженість, може, не є нормальною, але є звичайною. А винятки лише чудово підтверджують правило.
Нещодавно наштовхнувся на такі рядки з життєпису Федьковича Осипа Маковея:
«У сім короткім часі припадок звів докупи кількох таких наскрізь самостійних, непересічних людей, як Ернст Найбавер, Антін Кобилянський, Кость Горбаль і Федькович. Усі вони (крім Горбаля), як ціле життя їх засвідчило, були фантасти і ідеалісти, яких мало, без практичного смислу для щоденного життя, коли ніколи не вміли довести до ладу; усі вони з матеріального все були у клопотах, один більше, другий менше; усе ціле життя шукали тих ідеалів, що їм замолоду присвічували, і, не найшовши їх, зневірювалися на час, щоб потім знову жити для своїх мрій».
Винятково точна, на мій погляд, цитата, яка описує стереотипну ситуацію. Щоправда, дещо вона песимістична. А є ж і оптимістичний бік. Як не дивно. Ось кілька слів хотілося б про оптимізм.
Для прикладу візьмемо біографію згаданого Антіна Кобилянського, яка чудово підходить саме до цієї теми. Починалася вона досить успішно, оскільки Антін, який народився у 1837 році у родині дяка (у теперішньому Надвірнянському районі), у 24 роки закінчив теологічну освіту в Чернівцях. І мав безліч талантів: до письменства, до красномовства, крім того, був людиною енергійною і заповзятливою. Ну, і якби життя мало би бути славним, багатим, стабільним тощо. Якби не одне "але”... Отримавши освіту, яка дозволяла Антіну бути православним священиком... він раптом зрозумів, що не є прихильником православ’я. І ця людина була настільки чесною, що відмовилася(!) від цього шляху. Фактично, зрікши себе на поневіряння. Подальша доля Кобилянського нагадує авантюрний роман. Він був актором, вчителем, проповідником вільної релігійної громади, адептом вегетаріанства і природного лікування, винахідником. Крім того, говорили про його талант поліглота. Він першим переклав українською частину Євангелії (від Івана). У п’ятдесятирічному віці Кобилянський вирішив отримати медичну освіту у Віденському університеті. Отримав. Але його медичні погляди вражали своєю оригінальністю, тому популярним лікарем він не став. Так жоден з його талантів не було, так би мовити, реалізовано в популярність, гроші, стабільність.
З одного боку можна говорити про Кобилянського як геніального невдаху. Однак, якщо придивитися уважніше, невдачі ці були запрограмовані не стільки характером Кобилянського чи змістом його пропозицій, скільки, власне, суспільством.
Перші пропозиції Кобилянського були в культурно-політичній галузі. Як відомо, тоді на Буковині й Галичині процвітало москвофільство та панслов’янська ідея. Це ставало стереотипом. Одним з перших Кобилянський висловив думку про оригінальність української мови і запропонував увести для цієї мови латинський алфавіт. Так, думаю, що зараз, принаймні на Західній Україні, щиро жалкують, що ідею Кобилянського не реалізували. Можна по-різному ставитися до обгрунтованості цієї позиції Кобилянського, її науковості. Але те, що таке рішення наближувало б українську культуру та українську державу до Європи, нема сумнівів. Потім, однак, Кобилянський відійшов від навколополітичних питань і запатентував кілька винаходів: фтизіатричну камеру для лікувального дихання, димовисмоктувач тощо. Здоров’ю тіла Кобилянський приділяв багато уваги й оточуючі вважали його погляди дивацькими. Можливо, ці погляди такими й були, якби не одне "але”... Кобилянський прожив серед своїх друзів... найдовше. Хоча жив у важких умовах. Так, думаєш, хто ж з них був диваком? Той, з кого сміялися. Чи ті, хто сміявся.
Якщо б він був традиційним лікарем, то мав би, певно, успіх. Але, як і у випадку з православною освітою, і в медицині Кобилянський не вважав за потрібне сповідувати те, у що не вірив. Отже, простежується механізм невдачі Кобилянського: він просто не хотів обслуговувати суспільні механізми. Він, швидше, їх спростовував своєю безпосередністю, чесністю.
Суспільство хотіло його підігнати під мірку, щоб підладнати цей гарний міцний гвинт у суспільну машину. Кобилянський не погодився з цим. І виявився на узбіччі. Здається, подібні невдачі мали б виховати песиміста, але судячи з того, які імена він давав своїм дітям, Кобилянський, навпаки, захоплювався світом. Доньок він назвав Прозорою і Салютою; синів – Геліосом, Зорином, Лютвором, Айзіосом. Усі імена пов’язані зі світлами.
Але успіх все ж відбувся. Він всім відомий. Вважають, що українського поета Федьковича створив Антін Кобилянський. Він порадив молодому офіцерові перейти від писання німецькомовних віршів до українських (русинських). Так, мовляв, природніше. Мабуть, він знався на природності. Тому що спрацювало бездоганно. Кобилянський був першим, хто надрукував ці нові вірші Федьковича. Він створив поета з людини, яка заблукала сама у собі, у своїх стереотипах. А скільки порад працюють навпаки? І створює з потенційних геніїв безнадійно заблукалих людей.
Коли у газетах писали некрологи про смерть Кобилянського, то говорили про його складне життя, про те, що він відійшов від громадської діяльності – і це трагедія. Але, можливо, це лише свідчення про прекрасну подорож в одинокість. Від суспільної сліпоти, інертності, заскорузлості. Про один з своїх останніх винаходів Кобилянський написав у брошурі «Повітряна яхта» (1898 рік). Мабуть, це було щось на кшталт літака. Я шукав цей текст, але не знайшов. Можливо, це були цілком помилкові креслення, а може, якщо б ця брошура привернула увагу, небом блукали б повітряні човни Кобилянського.
Звісно, Кобилянський, міг залишитися і священиком... Це віщувало б стабільне, заможне життя.
Сергій ВОРОНЦОВ
|
