Головна » 2013 » Серпень » 12 » ТАЄМНИЦІ З ПІДВОДНОГО ЧОВНА СПОГАДИ ЧЕРНІВЕЦЬКОГО ВЕТЕРАНА-ПІДВОДНИКА
10:56
ТАЄМНИЦІ З ПІДВОДНОГО ЧОВНА СПОГАДИ ЧЕРНІВЕЦЬКОГО ВЕТЕРАНА-ПІДВОДНИКА
В архівах неосяжної історії є шухляди, котрі ніколи не бачили світла, а весь цей час жовтіли й припадали пилом. Гість нашої шпальти – заслужений ветеран-підводник, історія життя якого заслуговує бути висвітленою. Капітан 3-го рангу Ігор Олексійович НЕЙМАН віддав морю 13 років своєї молодості – вже один цей факт свідчить про непересічність долі цього чоловіка й лишає за бортом будь-які сумніви з приводу доцільності нашої розповіді. Тим паче, днями українські моряки відзначили своє професійне свято – День флоту України. 120 ДІБ ПІД ВОДОЮ Ігор Олексійович не з чуток знає, що таке морська стихія. Від 1963 до 1977 року він служив інженером-механіком у 1-й флотилії атомних підводних човнів Північного флоту СРСР, загалом же у військово-морських силах провів 22 роки. За час служби він змінив 4 підводні човни, оснащені атомними реакторами і крилатими ракетами. Це був період гонки озброєнь і гнітючої атмосфери холодної війни, що вимагала від моряків постійної пильності й готовності вести бойові дії. – Восьмиракетний атомний підводний човен проекту «675» був призначений для пошуку і знищення авіаносно-ударних з’єднань вірогідного противника, – розповідає п. Ігор. – Ми чергували в Атлантиці біля узбережжя Сполучених Штатів (в районі Саргасового моря), а також у Середземному морі, де наші підводні човни входили до складу 5-ї оперативної ескадри Чорноморського флоту для протидії 6-му флоту США, інакше кажучи, – для паритету сил. Труднощі полягали в тому, що субмарина – прихована бойова одиниця, і ми часто перебували під водою по 40-45 діб без спливання. Особливо запам’ятався похід на Кубу під час «Карибської кризи» (1962-63 рр.), коли звідти забрали радянські ракети, а кубинці виділили базу для тимчасового перебування атомних підводних човнів СРСР, які чергували в тому регіоні. Тоді ми перебували в морі 120 діб, щоправда, з перервою в кубинському місті Сьєнфуегос.
«РЕВУЧА КОРОВА» Підводний човен проекту «675» в побуті називали «Ревучою коровою» – за той шум, який він створював у підводному положенні внаслідок завихрення води. «Шум був таким, що американці чули нас за 200 миль», – зазначає п. Ігор. Спеціалісти НАТО зараховували його до класу «Echo-II». А за незвичайну конструкцію й особливість – над корпусом підіймали контейнери й розміщували ракети у горизонтальному положенні – субмарину ще прозивали «розкладушкою». Тактико-технічні характеристики цього підводного човна сучасного мореплавця не вразять, але на той час «Ревуча корова» була доволі солідною бойовою одиницею. Тоннажність субмарини складала 4500 т у надводному положенні й 5760 т – у підводному; максимальна швидкість – 29 вузлів і 15 вузлів відповідно до положення (1 вузол = 1,85 км/год.); довжина – 115,4 м; найбільша ширина корпусу – 9,3 м; максимальна глибина занурення – 300 м; екіпаж – 137 людей; силова установка – атомна, 2 ядерні реактори по 70 МВт; озброєння – 20 торпед і 8 крилатих ракет П-6. На сьогодні субмарини цього класу, звісно, вже застаріли й зняті з озброєння. Незважаючи на це, ветерани-підводники, які віддали їм частину свого життя, впевнені, що це були достойні кораблі, і для них вони залишаються найкращими підводними човнами в світі. ВІЙНА – У Середземному морі мені довелося брати участь у так званій «Війні Судного дня», – каже Ігор Олексійович, – що виникла між арабами (Єгипет, Сирія та ін.) та Ізраїлем. СРСР був на боці арабів (він, фактично, й підготував цю війну), Сполучені Штати ж підтримували Ізраїль. То був жовтень 1973-го, ми в той час курсували в районі о. Крит і були закріплені за авіаносно-ударною групою 6-го флоту США. Ми отримали наказ на місяць продовжити автономне плавання і бути готовими до ведення бойових дій. Після цього нам потрібно було через кожні 4 години спливати й приймати цілевказівки. Від о.Крит ми попрямували на зближення з ймовірним противником. Провели передстартову підготовку ракет, набили повітрям бойові балони торпед. Нашим завданням було прийняти цілевказівку і провести ракетний залп у разі, якщо почнеться відкрита війна. Але випробувати на практиці наші ракети, на щастя, не довелося. У нас закінчувались продукти і регенерація, і, оскільки в одному місці були бомбардування, а в іншому штормило, ми поповнили запаси тільки через 10 діб – у затоці Хаммамет із Чорноморської плавбази. Потім було укладене перемир’я, і боєготовність була знята. Моряків й військовослужбовців, які перебували там, за законом прирівнюють до учасників бойових дій.
ІНЦИДЕНТ За словами Ігоря Олексійовича, в Середземному морі тоді трапився випадок, що міг призвести до відкритої війни між СРСР і США. – З американських авіаносців літаки здіймалися в повітря і облітали наші надводні кораблі з Чорноморського флоту, – розповідає п. Ігор. – Один з них – винищувач F-4 – кружляв над вершинами щогол – у 10 метрах над кораблем: 2 молоді льотчики вирішили пофрантувати. Командир судна надіслав запит у Москву: «Що робити? Стріляти? Розпочинати війну?». Річ у тім, що обльоти на такій висоті заборонені міжнародною конвенцією, а коли над тобою в 10 метрах пролітає чужий реактивний винищувач, враження дуже неприємні. Москва на запит не зреагувала: теж, видно, налякалася давати наказ на стрільбу. Запит було надіслано вдруге, втретє – знову мовчання. У капітана, зрештою, нерви не витримали, і він збив винищувач, і той упав за корму й пустив бульбашки... Коли корабель прибув до Севастополя, командира засудили за самодіяльність й позбавили чину. Капітан почав з горя пиячити, а Міністерство оборони вже чекало на ноту американців. Усі остерігалися найгіршого. Коли стало зрозуміло, що ноти нема й не буде, командира нагородили орденом Червоної Зірки за виявлену мужність.
АВАРІЯ – Найяскравішим спогадом для мене є аварія, яка з нами трапилася на підводному човні у 1972 р. Корабель був досить старим, мав багато несправностей і давно потребував ремонту, але нам було наказано все одно вийти в море. В морі почалися аварії, і наш човен в результаті залишився без ходу. Тоді був 9-бальний шторм, і нас несло прямо на берег. У перископ ми бачили скелі, об які шалено розбивалися хвилі. Довелося дати SOS, що для бойового корабля є надзвичайною подією. Командир закричав до мене, коли я дам хід, а в мене муфту зірвало, і ми не могли запустити двигуни: внаслідок пожежі кабельна траса вигоріла, а активні зони реактора, на якому ми працювали, були вже відпрацьовані. Командир сказав штурманові, що коли залишиться 5 кабельтових (близько 1 км), треба кинути якір, але штурман заперечив: під нами була тверда порода скелястого грунту, і 2-тонний якір не втримає судно. На щастя, нам вдалося відновити нашу техніку за 2 милі до скелястого берега. Ще трохи – і наш підводний човен розбився б, і від нас там нічого б не залишилось.
ПІДВОДНІ БУДНІ – В морі екіпаж розбивався на 3 вахти, які з періодичністю в 4 години змінювали одна одну. Найважче чергувати було від 24.00 до 04.00 – цю вахту моряки прозвали «собака». Мені як механіку доводилося спати уривками – по 20 хвилин, по годині, по дві. Адже успіх забезпечення плавання і бойових дій на кораблях на 60% залежить від механіків – забезпечення ходу, електроживлення всіх механізмів і т. д. Тож за добу вдавалося поспати не більше, ніж 4,5 години. Матроси, звичайно, на сон мали більше часу. За розкладом відбувалося багато різних тренувань з бойової підготовки та з боротьби за живучість, перезміни, зміни регенерації, прибирання і т. ін. Екіпажу розслабитися не давали, щоб уникнути неприємностей і не допустити появи нештатних ситуацій. Вільного часу майже не було. Інколи ми дивилися кіно – в нас був кінопроектор, і ми брали плівки й крутили їх з початку до кінця і з кінця до початку. Після того, як виходили на берег, було відчуття, що з пліч спали 5 тонн якогось тягаря. Особливо важко в моральному плані було командирові. Море і підводний човен – це місце, де всі рівні перед обличчям смерті: або всі виживають, або всі гинуть.
ДИЛЕМА Служба на атомному підводному човні тепер суттєво відбивається на здоров’ї Ігоря Олексійовича. Він один з небагатьох моряків 1-го покоління підводних човнів, які дожили до поважного віку: умови радіаційного захисту на кораблі були погані, і багато хто отримав великі дози радіаційного опромінення. – На атомному підводному човні є радіаційний фон, і якщо він, припустимо, не влаштовує медиків з точки зору надійності захисту екіпажу, то спроба його зменшити ускладнює біологічний захист і сам корабель. Щоб не втратити в швидкості, треба збільшити потужність силової установки, у нашому випадку – реакторів. А це знову ж таки збільшує радіаційний фон, і є потреба у надійнішому захисті. І так по колу. Вибір між фантастичними можливостями атомних підводних човнів і здоров’ям екіпажу, звичайно, зроблений на користь його бойових якостей. На атомному підводному човні рентгенівське випромінювання, яке проривається крізь нього, іонізує воду за бортом, залишаючи за кормою радіаційний слід. Побачити його неможливо, але датчики торпед вірогідного противника його відстежують і по цьому сліду наздоганяють підводний човен. Організм людини на 80 % складається з води, яка теж іонізується, до того ж, людина стоїть ближче до реактора, ніж забортова вода. А жива тканина, як відомо, сприймає радіацію по-різному і по-своєму реагує на неї. В результаті з часом виникають захворювання, які медики діагностують уже як звичайні патології, не пов’язані з наслідками радіації. У ті часи люди помирали від радіоактивного опромінення, а медики у висновку писали, що від ураження електричним струмом, щоб приховати справжню причину.
«З ДВОХ БІД ДОВОДИЛОСЬ ВИБИРАТИ МЕНШУ» За словами Ігоря Олексійовича, тоді не враховували ще один вид опромінення, специфічний тільки для атомних підводних човнів. Про нього вважають за краще не говорити, оскільки його неможливо виміряти жодними приладами. Атоми газів, пилу й різноманітних випаровувань, що входять до складу повітря під дією іонізуючого випромінювання, яке виходить з реакторів, перетворюються на радіоактивні ізотопи. Ці ізотопи у підводному положенні, потрапляючи разом з повітрям у кров, поширюються по всьому організму підводників аж до нігтів, осідають в кістках, м’язових тканинах, вибілюючи тіло. – Свого часу вийшов циркуляр про потребу організувати в походах фізичні заняття за спеціальною програмою, – каже п. Ігор. – Це було суцільним покаранням для нас, адже ми й так не висипалися, а тут ввели ще фізичні навантаження. Але потім цю фізпідготовку скасували: наука розвивалася й довела, що на підводних човнах в умовах замкнутого простору наявні до 60 шкідливих газів. Виявилося, що людина, яка робить фізичні вправи в такій атмосфері, споживає більше цієї гидоти з повітря. Це закономірно. Виходило так, що займатися зарядкою потрібно – на автономці плавання тривало, скажімо, 3 місяці, а там бігати нема де – ноги атрофуються, серце ослаблюється, і з двох бід доводилось вибирати меншу, щоб не перенасичуватись цими газами.
СУЧАСНІСТЬ Багато солоної і прісної води витекло відтоді. Після демобілізації Ігор Олексійович працював енергетиком на заводі «Кварц», потім вийшов на пенсію. Тепер йому пішов уже 74 рік, він виховує сина і повнолітню внучку, очолює обласний осередок Всеукраїнської асоціації ветеранів-підводників, до якого входять 32 людини – офіцери, старшини, мічмани, матроси з різних кораблів – як підводних, так і надводних. – Збираємося зазвичай у Домі юного техніка, проводимо заняття з молоддю із морської справи, організовуємо збір-походи і т. ін., – зазначає п. Нейман. – Без сумніву, моряки після служби є найбільш згуртованим і організованим колективом. Адже екіпаж – це сім’я. Любов до корабля, до товаришів, до моря залишається на все життя. У Чернівцях, до речі, проживають 2 колишні командири атомних підводних човнів, але вони наразі погано почуваються й за станом здоров’я не змогли розповісти про своє сповнене пригод минуле.
«ХТО БАЧИВ У МОРІ КОРАБЛІ...» Насамкінець не можна оминути увагою художню повість Ігоря Олексійовича, яку він написав на основі власних вражень зі служби й видав кілька років тому – «Хто бачив у морі кораблі... Хроніка одного екіпажу» (рос. «Кто видел в море корабли... Хроника одного экипажа»).
В центрі сюжету – інженер-механік Андрій Шарий – член екіпажу атомного підводного човна, один з 30 його офіцерів. Моряк за покликанням, Шарий намагається зразково служити на кораблях флоту, однак з часом починає розуміти фальш, формальність і заполітизованість служби, а також бездушне ставлення до людей. Маючи достатній досвід служби, він чітко бачить недоліки організації, забезпечення й ремонту кораблів, що нерідко призводить до аварій і катастроф з людськими жертвами. Достовірно і без зайвої романтики описані технічні деталі, поведінку людей в критичних ситуаціях, в які потрапляє екіпаж внаслідок авантюризму керівництва. З текстом повісті можна ознайомитися в Інтернеті. Ігорю Олексійовичу ж побажаємо подальших творчих досягнень і щасливого, безтурботного довголіття. Микола ГУЦУЛЯК
В архівах неосяжної історії є шухляди, котрі ніколи не бачили світла, а весь цей час жовтіли й припадали пилом. Гість нашої шпальти – заслужений ветеран-підводник, історія життя якого заслуговує бути висвітленою. Капітан 3-го рангу Ігор Олексійович НЕЙМАН віддав морю 13 років своєї молодості – вже один цей факт свідчить про непересічність долі цього чоловіка й лишає за бортом будь-які сумніви з приводу доцільності нашої розповіді. Тим паче, днями українські моряки відзначили своє професійне 
– У Середземному морі мені довелося брати участь у так званій «Війні Судного дня», – каже Ігор Олексійович, – що виникла між арабами (Єгипет, Сирія та ін.) та Ізраїлем. СРСР був на боці арабів (він, фактично, й підготував цю війну), Сполучені Штати ж підтримували Ізраїль. То був жовтень 1973-го, ми в той час курсували в районі о. Крит і були закріплені за авіаносно-ударною групою 6-го флоту США. Ми отримали наказ на місяць продовжити автономне плавання і бути готовими до ведення бойових дій. Після цього нам потрібно було через кожні 4 години спливати й приймати цілевказівки.
– В морі екіпаж розбивався на 3 вахти, які з періодичністю в 4 години змінювали одна одну. Найважче чергувати було від 24.00 до 04.00 – цю вахту моряки прозвали «собака». Мені як механіку доводилося спати уривками – по 20 хвилин, по годині, по дві. Адже успіх забезпечення плавання і бойових дій на кораблях на 60% залежить від механіків – забезпечення ходу, електроживлення всіх механізмів і т. д. Тож за добу вдавалося поспати не більше, ніж 4,5 години. Матроси, звичайно, на сон мали більше часу. 
