Колишньому чернівчанину Петерові Деманту (на фото), який став російським письменником Верноном Крессом, 2 серпня 2013 року виповнилося б 95. Нинішні мешканці міста знають його, як автора книги «Перше життя» – унікальних спогадів про міжвоєнні Чернівці. Нещодавно до неї також додався український переклад документального роману «Зекамерон ХХ», що є другим томом великої епопеї. Чернівецький період життя Петера Деманта, що тривав трохи більше двадцяти років, сповнений загадок. Проте найбільшою з них, поза сумнівом, є таємниця раптового розсіяння по світу його великої чернівецької родини. Звісно, якщо такий «розпад», саме це слово використовує автор, дійсно мав місце. Досі достеменно невідомо: чому після 28 червня 1940 року цей 21-річний австрієць з румунським паспортом у кишені залишився з радянського боку майбутньої залізної завіси. Шпигунський слід Підозра в шпигунському минулому переслідуватиме письменника все життя. Іноді, під час подорожей по Союзу, йому не дозволяли фотографувати те, що для інших не було табу. Все через клятий акцент! Автором вигадки про «австрійського шпигуна» вдова письменника називає магаданського краєзнавця з селища Ягідного Івана Панікарова. Саме з його легкої руки, стверджує жінка, вигадка пішла кочувати газетами й журналами. Водночас варто зазначити, що письменник сам доклався до того, щоб посіяти сумніви. Інша річ свідомо чи ненавмисне… Чи не останнім мирним акордом, перед тим як його життя назавжди піде шкереберть, стала поїздка до Лондона навесні 1939 року. З того часу маємо перше дивне зізнання, що Демант, тоді ще студент, зупинився в квартирі товариша, який виявився… розвідником. І свого заняття від чернівчанина той, схоже, не приховував. Товариш підкуповував у порту англійських матросів, щоб ті одружувалися з молодими німкенями. Фіктивний шлюб з моряками, перед їх відплиттям у плавання, мав забезпечити цих німецьких агенток англійським прізвищем і громадянством. Чим закінчилася вся ця історія Демант випадково довідався вже у таборі. Забиратися з негостинної столиці йому довелося раптово. Невгамовний брат знайомої ще по Празі чешки, яку він знову зустрів у Лондоні, доніс на Деманта у контррозвідку: «Шпигун твій Петер, капосник, чого йому в Англії треба?» Спішно покидаючи столицю Великої Британії, через загрозу бути заарештованим, юнак залишив другові записку: на вигляд невинну, але той повинен був зрозуміти, що і йому краще вшиватись… Або як ще інакше можна потрактувати висловлений письменником жаль за навичками парашутиста? Через багато років, уже на засланні, він щоранку залазитиме на дах складу і стрибатиме звідти з чотириметрової висоти, щоб не втратити їх. «Хоча добре знав, що навряд чи вони мені ще колись знадобляться», – напише він у спогадах про той непростий час. А ось про те, де саме їх отримав – в армії чи ще в цивільному житті, були ці навички лише теоретичними, чи йому справді доводилося стрибати з парашута – не скаже ні слова. В щоденниках письменника наразі вдалося відшукати лише таке пояснення епізоду: «Щодо самоствердження – я у двадцять три роки стрибнув з великої висоти – 4-5 метрів, щоб довести самому собі, що я не боюся. (При цьому ніхто не був присутній). Після цього кульгав кілька днів, але був задоволений. Ще в сорок років я тренувався на роботі, щоденно стрибаючи з такого ж високого даху». Проте цей запис з 1997 року явно суперечить попередньому зізнанню. Важко назвати стрибок, нехай навіть з п’ятиметрової висоти, навичками парашутиста.
Не рядовий і не «ненавчений» У 1939 році вчорашній студент технічних інститутів у Брно (Чехословаччина) та Ахені (Німеччина) Петер Демант на той момент, очевидно, вже мобілізований ходитиме Чернівцями у військовій формі. Заняття з «ескадронного маневрування» на плацу казарми 11-го уланського полку десь на вулиці Трансільванії в Чернівцях (нині – Головна) він пам'ятатиме все життя. А половину переломного для Чернівців 1940 року Демант провів вже у столиці Румунії. «В Бухаресті було жарко, весна. Згадав 1940 рік там, весну. Ех, роки, роки…», - занотував письменник в 2004-му, вкотре побувавши в столиці Румунії. А чим саме він займався там в молодості довідуємося від нього самого: «Під час військової служби в Бухаресті я був англійським перекладачем у «Радіобюро» Генерального штабу (в щоденниках за інші роки місцем служби Демант раз називає «радіорозвідку», раз «радіоперехоплення». - авт.) – це було перехоплення, розшифровка та координація «останніх новин» усього світу. Майже вся наша група жила на приватних квартирах, ходила в цивільному та працювала по змінах...» З-поміж прикметних подій того часу – невідома хвороба, яка скосила його навесні 1940-го. Що саме він підчепив Демант не знав. Пригадував тільки, що в лікарні його оглядав друг родини – тоді асистент медінституту, а згодом відомий фахівець з лікування легеневих хвороб. Хоча «вже те, що він зумів проникнути до мене свідчило, що він знаходиться на висхідній – очевидно знався з вищим комскладом». Яким тоді було службове становище самого Деманта, якщо потрапити до нього можна було лише знаючись з вищим комскладом? Щодо військового звання молодого чернівчанина під час армійської служби наразі маємо лише непрямі свідчення з пізніших часів. У 1958 році, записуючи у військовий квиток сорокарічного Деманта «рядовий, ненавчений», вже радянський воєнком з посмішкою зауважить: «Я знаю, що ви не рядовий, і тим більше не «ненавчений», але ж у Червоній Армії ви таки не служили… Таке правило». Ще пізніше, через багато років після звільнення, Демант скаржитиметься, що йому «не вистачає знань зі стройової підготовки російською, я ж команд не знаю». Він якраз керував військово-спортивним табором для підлітків. З контексту зрозуміло, що на противагу російським командам, німецькі не були для нього чужими. А те, що він знав їх Демант засвідчив під час кумедної ситуації ще в ув’язненні. Зеки хотіли, щоб один з-поміж них менше навантажував тачку. А позаяк той був німцем і прикидався, що російської не розуміє, домовитися з ним ніхто не міг. Владнати ситуацію визвався Демант: «Ахтунг, хальтунг!» – крикнув я, і здоровань миттєво виструнчився… Сірника дайте, - попросив я німецькою, прикурив і побачив у нього під пахвою татуювання. Яка дивізія? Чоловік відкрив було рота й затнувся… Ну кажи, менш, я групу крові бачив, чого боїшся? А ви хто? Я начальник – там і тут. Тут тачки рахую, а там – не твоя справа…», – переповідав згодом цю історію Демант. До речі, проблему він вирішив: після розмови тачка суттєво полегшала.
«Дурниця та ще багато усілякого» Але як могло трапитися, що влітку того ж 1940 року майбутній «хроніст», як він сам себе називав, кривавого ХХ століття опинився вже у радянських Чернівцях і навіть знявся тут у кіноагітці? «Уперше я виступав у масовці в Чернівцях 1940 року, де ми, кілька сотень безробітних, демонстрували наше захоплення з приводу визволення Буковини з-під «боярського ярма румунів», – знаходимо в авторському вибраному з його щоденників. Ще одна нерозв'язана загадка! Фахівці припускають, що цією «кінохронікою» могла бути стрічка Юлії Солнцевої «Буковина – земля українська». Альтернатива, яку рейхсканцлер Адольф Гітлер запропонував «неспроможним до життя уламкам німецького народу» під час промови у рейхстазі про новий світовий порядок, Деманта не привабила. Гітлер фактично висунув план повернення «додому в рейх» тисяч німців, які заселяли Схід та Південний Схід Європи. Через кілька місяців після входження Північної Буковини до складу СРСР у Чернівці справді прибула німецька переселенська комісія на чолі з оберштурмбаннфюрером СС Ервіном Мюллером. Усе відбувалося згідно з угодою «Про евакуацію осіб німецької національності з території Бессарабії і Північної Буковини на територію Німеччини» від 5 вересня 1940 року. Радянська влада не лише не перешкоджала переселенню буковинських німців у рейх, але й усіляко його заохочувала. Проте можливістю виїзду Петер Демант не скористався. Навпаки, він влаштовується на роботу до щойно відкритого Чернівецького республіканського історико-етнографічного музею. Якщо на робоче місце він діставався не манівцями, то мусив щонайменше двічі на день проходити повз приміщення готелю «Пансіон-Сіті». (теперішня міська стоматологічна поліклініка на вул. Університетській, 34). Саме в цьому готелі від 15 вересня до 15 листопада 1940 року впродовж двох місяців знаходився штаб німецької переселенської комісії. Про роботу комісії та нагоду виїхати до рейху повідомляли місцеві газети, офіційні повідомлення про можливість і порядок евакуації розповсюджували окремими відбитками. Тому не знати про її діяльність музейний лаборант просто не міг. Водночас допускати усвідомлений вибір на користь СРСР також навряд чи доводиться. Врешті письменник сам це не раз заперечував. Не маючи найменшого уявлення про Росію радянську, не знаючи ні російської, ні української мови, Петер Демант опинився в СРСР, як потім сам висловлювався, «зробивши дурницю». А негаразди, які стали наслідком «дурниці», він і в зрілому віці вважав «поганим жартом долі» і розплатою за «дурість, коли вирішив сюди приїхати». Хоча натякає він і на якісь приховані мотиви свого незвичайного вибору: «Були в мене й деякі інші міркування, проте я принаймні не чекав земного раю – просто зробив дурницю – та ще багато усілякого». Наслідки «дурниці» не забарилися. У ніч з п'ятниці, 13 червня на суботу, 14 червня 1941 року його, як тисячі інших буковинців, депортують з чернівецького вокзалу. В тайнику останньої чернівецької квартири, де він жив перед виселенням, залишилися не лише щоденники письменника. У сховку була ще одна річ…Шалену пристрасть до вогнепальної зброї цей чоловік проніс крізь все життя. А почалося все з дитячого захоплення пугачами, гуркотом яких друзі "тероризували" мешканців міста у далеких двадцятих. Проте навіщо підтверджувати обгрунтованість підозр енкаведистів щодо неблагонадійності скромного музейного працівника? Нехай навіть через сім десятиліть після описаних тут подій.
«Австрійський шпигун» в російському небі У спогадах письменника справді є багато цікавих подробиць, які стосуються військової підготовки, в тому числі парашутистів-диверсантів. Звісно, багато можна було прочитати пізніше в книжках, або довідатися від інших в’язнів на зоні. Люди там не лише обмінювалися статями, прізвищами і навіть біографіями, але й щедро ділилися спогадами. Проте дещо Демант точно бачив і знав з власного досвіду. Наприклад, чернівчанин був непогано поінформований про так звану війну без уніформи між німецькою та англійською розвідками, яка точилася в передвоєнному Бухаресті. Сам він тоді теж, нагадаємо, ходив у цивільному: служив ж бо у радіорозвідці Генштабу. В готелі «Континен- таль» на Каля Вікторії навпроти Королівської опери, стверджує Демант, мешкали росляві люди в спортивних піджаках, постава й виправка яких виказувала в них німецьких унтер-офіцерів. Урівноважувати баварський потенціал мешканців «Континенталя» покликані були худорляві англійці, які розташувалися за три квартали в «Амбасадорі». Була це лише верхівка айсберга: справжня розвідка, диверсанти діяли, звісно, непомітно. Зрідка якомусь німецькому «комерсанту» з «Континенталя» провалювали череп «хулігани». А після цього майор Грейвс, ірландський веселун і балагур, що перебував на англійській службі, зі сміхом показував Деманту свій прострелений кулею круглий солом’яний капелюх - канотьє. Він так і не зрозумів звідки по ньому стріляли серед білої днини: «Щойно сів за кермо - капелюх раптом полетів, а вітру не було». Найпростіше тлумачення загадки згодом запропонували члени Військового трибуналу Томського гарнізону. Не думаючи довго, 12 вересня 1946 року засудили Деманта за «зраду Батьківщині… шпигунство, антирадянську пропаганду, організований контрреволюційний саботаж» тощо. Але тих, кого цікавить істина, таке пояснення задовольнити, звісно, не може. Хоча й через багато років, уже після звільнення, його все одно сприймали за колишнього шпигуна. Тетяна Рамун, яка зараз живе вже в Калгарі (Канада), а колись жила в Ягідному - тому ж селищі, що й колишній чернівчанин, розповіла про свої враження від знайомства. «Пам’ятаю Деманта, хорошою був людиною… Я тоді мала років 15, а він видавався мені дуже старим, хоч цікаво також було: як-не-як австрійський шпигун… Про нього багато усілякого говорили, наприклад, чула від дорослих, що вони нібито бачили його фотографію в німецькій формі». (Останнє зауваження, вочевидь, належить до розряду місцевого фольклору. – авт.). Сам Демант до свого шпигунського іміджу ставився з іронією. У 1985 році під час подорожі Закарпаттям він познайомився з дівчиною-дельтапланеристкою з суміжної ленінградської групи. Вона так захопила його розповідями про вільне паріння у небі, що повернувшись до Москви, він всерйоз зацікавився, чи не можна й собі політати. «Але мені популярно пояснили, що замість неба можу потрапити тільки в маленьку психіатричну лікарню, якщо у свої 67 років направду запишуся до секції дельтапланеризму. Так російське небо втратило потенційну можливість побачити «австрійського шпигуна», який парить у ньому», – завершує розповідь письменник. Диспозиція статті 58-1 «а» КК РРФСР «Зрада Батьківщині» – одна з багатьох, за якими Деманта засудили 1946 року, згадку про шпигунство справді містить. Проте чи висували йому конкретно саме таке звинувачення, чи йшлося лише про «видачу військової або державної таємниці, перехід на бік ворога, втечу або переліт за кордон» стверджувати достеменно без ознайомлення з його кримінальною справою неможливо. Точно відомо лише, що вже після звільнення з табору звинувачення по цій статті з нього зняли. Тож таємниця, яку цей чернівчанин забрав з собою в могилу, потребує подальшого дослідження.
Колишньому чернівчанину Петерові Деманту (на фото), який став російським письменником Верноном Крессом, 2 серпня 2013 року виповнилося б 95. Нинішні мешканці міста знають його, як автора книги «Перше життя» – унікальних спогадів про міжвоєнні Чернівці. Нещодавно до неї також додався український переклад документального роману «Зекамерон ХХ», що є другим томом великої епопеї. Чернівецький період життя Петера Деманта, що тривав трохи більше двадцяти років, сповнений загадок. Проте найбільшою з них, поза сумнівом, є таємниця раптового розсіяння по світу його великої чернівецької родини. Звісно, якщо такий «розпад», саме це слово використовує автор, дійсно мав місце. Досі достеменно невідомо: чому після 28 червня 1940 року цей 21-річний австрієць з румунським паспортом у кишені залишився з радянського боку майбутньої залізної завіси.