Два дні диміла Турецька площа. Ні, пожежі дякувати Богові, не було, зате було свято. А яке ж свято без шашликів?.. Ми вдома вже якось звикли, що двічі на рік – у липні (Петрівський ярмарок) та жовтні (День міста) – є такі вихідні, коли ми не можемо провітрювати квартиру. Цього року пощастило: дощова погода прибивала дим донизу і не дозволяла підніматися вище пагорбів. Натомість не пощастило дітям, які проводили по кілька годин у візочках біля пластмасових столів і стільців, де "відпочивали" їхні батьки. Зі своїм малюком ми лише кілька разів пройшли повз шашличне дійство, і увечері я відчула легкий запах диму від його кучерявого волоссячка. Як же тоді пахло від тих малюків? Втім, люди, котрі "коптили" своїх дітей біля мангалів, навряд чи могли щось відчути, бо наскрізь пропахли самі. Причому не лише димом. Не хочу зводити наклеп, однак сумніваюся, що той градус настрою і той неповторний аромат, які були створені імпровізованими кафе на Турецькій площі, досягли самим тільки пивом. Про аромат мушу сказати ще. І окремо. Чому так склалося, що запах засмаженого на вогні м’яса у нас незмінно поєднується з іншим? Коли ввечері я знову проходила повз "шашличну" на площі, мене ледь не знудило від випарів алкоголю та перегорілого жиру. До речі, про жир. Масні плями, залишені на шашличній зоні площі, досі не зникли. Дощ із ними впоратися не може, а відмити спеціальними засобами нікому й на думку не спадає. Скажіть дякую, що хоч сміття зібрали. Мало не забула: сміття – ще один вірний друг і супутник шашликів. Просто згадайте, що залишають після себе любителі посмажити м’ясо на природі. Згарище – це ще нічого, хоч воно і завдає великої шкоди рослинам та верхнім шарам ґрунту. А ось пластик в усіх його проявах... Знаєте, цей пластик у вигляді одноразового посуду страшенно дисонував під час ярмарку із самою ідеєю вулиці майстрів. Та і майстри, щиро кажучи, дисонували. Коли хтось із них прибігав до свого намету з пластмасовою тарілочкою підгорілого м’яса і сирої цибулі, якось страшно ставало за вишиванки, скатертини і шкарпетки з тапочками. Шашлик – їжа не з охайних... Ось перечитала написане, і бачу, що вимальовується з мене портрет якоїсь шашликоненависниці. Можливо, навіть з вегетаріанським ухилом. Насправді ж все не так: м’ясо я люблю. І з димком також – чому ні? Мене засмучує інше – дикість, якою в нас супроводжується цей древній спосіб приготування їжі. Наче ми настільки вже підвладні традиціям, що готуючи м’ясо на вогні, просто не можемо не уподібнюватися своїм давнім предкам. Наче вже сам запах диму будить в нас дикунські інстинкти і приглушує голос розуму цивілізованої людини. Задиміти все навколо, нажертися, напитися, – і трава не рости. Такий собі ефект шашлика. Минулої зими приємно було дізнатися, що на Різдвяному ярмарку в Чернівцях шашликів не готуватимуть. По-перше, подіяли скарги мешканців сусідніх будинків, яким важкувато було дихати димом цілий місяць. По-друге, дійшло до когось, що шашлик і діти – несумісні. Дим, навіть від дуже хороших дров, – небезпечний для здоров’я. Маленькі дитячі легені засмічуються ним за хвилини! Дуже хотілося обійтися цього разу без порівняння з цивілізованими країнами, але не вийшло. Отож, у них на подібних заходах також іноді готують традиційну їжу на вогні, але такого явища, як мангал, вже, мабуть, і древні діди не згадають. Використовують спеціальні печі з витяжками і високими димарями.