 Зізнаюсь вам чесно: я не була свідком тієї ситуації, я прочитала про неї в одній місцевій газеті. Проте у мене нема ані найменшого сумніву, що все відбувалося саме так, як описала авторка. І у вас не буде сумнівів, бо ви також щось подібне колись спостерігали.
Отже, трапилося це у магазині дешевого одягу. Тобто у велелюдному місці. Поміж покупців і рядів з товаром бігала дитина дошкільного віку. І не просто бігала, а ще галасувала та щось постійно мацала. Гралась, одне слово. Невдовзі одна з продавчинь втомилася спостерігати за маленьким збурювачем спокою, "вирахувала" батька дитини і висунула йому ультиматум: або втихомирте свого малого, або відправте його гратися... надвір. Татусь виявився не з боязких і відповів дівчині досить різко. Хто ти така, мовляв, щоб вказувати мені, що з дитиною робити? Ти, каже, краще розваж малого. Он в Європі у магазинах дітьми персонал займається.
А тепер, любі мої читачі, скажіть: ви за кого - за продавчиню чи за батька? Коли ж відповісте, я одразу й визначу, в кого з вас є діти, а в кого нема. В авторки статті їх нема - це очевидно. Бо хоч вона й намагалася зберегти нейтралітет, все ж не втрималася від осуду батька-грубіяна. Водночас у пропозиції відправити маленьку дитину надвір (наче цуцика, котрого можна на повідку прив’язати) вона крамоли не помітила.
Та все це я не до того, щоб когось засуджувати. Сама ще дуже добре пам’ятаю себе бездітною, сама дивилася тоді на такі речі інакше. Але також розумію нині, що так не мало би бути. Наше ставлення до дітей не повинно залежати від того, чи є ми самі батьками. Інакше ми не маємо права називатися цивілізованим суспільством.
За кордоном мені доводилося бачити дітей, які вилазять ногами на стіл у кафе, лягають просто на підлогу в супермаркетах, несамовито кричать у музеях. Пригадую, першою моєю реакцією на таке був шок. Він посилювався тим, що, за великим рахунком, цим дітям ніхто навіть не робив зауваження. Іноді батьки намагалися припинити бешкетування, але дуже м’яко, обережно, ніби жартома. І ніколи (ніколи!) не чула жодних слів невдоволення від персоналу закладів - ні на адресу дітей, ні на адресу батьків.
Довго ті картинки були мені поживою для роздумів. Головне, чого я не могла збагнути, - як із некерованих маленьких чудовиськ виростають потім такі культурні європейці - гречні, тактовні, ввічливі. Власне, відповіді я не знаю досі. Можливо, їм для того й дають "відірватися" в дитинстві, щоб потім не було потреби в бешкетуванні та порушенні різноманітних норм. У нас же навпаки: лише в дорослому віці людина здобуває свободу дій і поведінки. Втім, я не сумніваюся, що перший-ліпший професійний психолог вщент рознесе мою теорію - надто вже вона примітивна. Пропоную зосередитися на іншому: чому в них не заведено робити зауваження дітям? Почнемо з того, що в сфері обслуговування у них взагалі не заведено робити зауваження клієнтам. Діти в такому разі також є клієнтами, і навіть більш важливими, бо батьки, як відомо, схильні надавати перевагу улюбленим малюкам перед улюбленими закладами. А що ж за межами магазинів, кафе, розважальних центрів? Там працює інше - тактовність і ввічливість.
Якщо у вас є маленькі діти, чи ви ще пам’ятаєте своїх дітей маленькими, то маєте знати, як нестерпно іти нашими вулицями з дитиною, що плаче. Нема такого перехожого, який би не озирнувся на вас із виразом неймовірного здивування й обурення: чого вона його не втихомирить?! Коли я працювала нянькою в Іспанії і виходила зі своїм маленьким вихованцем прогулятися, перший час страшенно лякалася його істерик на вулиці. За домашньою звичкою одразу хапала на руки, намагалася вгамувати. Та це не завжди вдавалось, і тоді, йдучи геть червона і присоромлена з маленьким крикуном на візочку, я з подивом почала помічати, що ніхто на нас не дивиться. А коли й дивиться, то доброзичливо, з посмішкою і розумінням. Відтоді я припинила соромитися дитячого плачу. Зрештою, це нормально для малюків, це їхня мова. Та головне, що я тоді збагнула: іспанці ігнорують плач дітей не тому, що він їх не бентежить, а тому що не хочуть знітити їхніх батьків. Адже коли ви ледь не показуєте пальцем (о, дитина плаче!) або, тим паче, робите дорослим якесь зауваження щодо їхньої дитини, ви таким чином стверджуєте, що ці дорослі погано ту дитину виховують.
Був у мене прикметний випадок у дитячій поліклініці. Моєму старшому синові тоді було три роки, ми влаштовували його в дитсадок і проходили різнобічне обстеження. Не буду тут розповідати, що собою являє наша дитяча поліклініка, і яким випробуванням для малюків є цілоденне перебування в страшних темних коридорах. В якийсь момент у мого сина просто здали нерви, і він почав нестримно верещати. Не плакати, не сваритися, а просто пищати - пронизливо високим голосом. Звісно, на нас одразу почали зглядатися з усіх навколишніх черг. Я взяла малого за руку, відвела у порожній вестибюль і спробувала заспокоїти, але він не змовкав. І тут на мене коршуном налетіла якась лікарка (з тих, що завжди з укладкою, макіяжем і манікюром).
- Женщіна! - закричала вона. - Ви што нє можетє успакоіть сваєво рєбьонка?! Успакойтє єво ілі ухадітє! Он пугаєт другіх дєтєй!
Якби я ще не мала тоді свого закордонного досвіду, то, мабуть, в сльозах і розпачі капітулювала би. Але ж я вже мала той досвід, тому дуже спокійно сказала їй:
- Знаєте, ви тут дитячий лікар - от ви і заспокойте. Ви ж, мабуть, краще за мене це вмієте.
"Укладена" лікарка метнула в мене кілька блискавок із намакіяжених очей і пішла, нічого не відповівши. Мій син одразу й заспокоївся. Просто перемкнувся на нашу розмову, і все минулося.
Насправді я пишаюся тим, як повелася тоді. І хоч за змістом моя відповідь та відповідь чоловіка з магазину були однаковими, за формою вони геть різні. Коли хтось вказує вам на погане виховання чи неправильну поведінку вашої дитини, - це нетактовність. Та коли ви відповідаєте образами і грубощами, - це вже хамство. А вдаючись до хамства при дітях, ми таки стаємо поганими батьками.
Оксана ДОВГАНЬ
|
