 Тепер хоч бери і герб міста переробляй. Нарешті. Нарешті Чернівці отримали свій справжній, заслужений символ – не накинутий згори естетами-художниками, а витворений самим народом. Міцними роботящими руками випиляний у пориві істинного натхнення. Втім, сумнівно, що це була імпровізація хвацького пиломайстра. Гадаю, ідея охудожнювати залишені після зрубаних дерев пеньки народилася десь у керівних кабінетах. Не дозволили б собі такого ні робітники, ні їхнє безпосереднє начальство.
Оце уявляю собі важке і марудне літнє засідання десь у ратуші чи в якому департаменті. Всім хочеться спати або кави... Або на море хочеться. Ну, не працювати – це точно. Уже начебто справа йде до завершення, стільці дедалі гучніше поскрипують від нетерплячого вовтузіння засідників. Хтось уже і папери до шкіряного портфеля запихає. Аж раптом... – Тут треба ще пару дерев зрізати, – прокашлявшись, подає голос такий собі менеджер середньої ланки. Всі з неприхованою ненавистю озираються на промовця. Зокрема і головуючий. – І що? – запитує він. – Ріжте. У вас же все узгоджено? – Та узгоджено... – тягне менеджер, викликаючи на себе справжній вогонь злостивих поглядів. – Але ж пеньки... – Що пеньки?! – вигукують нетепляче одразу кілька голосів. – Пеньки важко викорчовувати, – пояснює чоловік. – Он на Центральній площі все покриття пошкодили. Довелося спеціально бригаду тротуарну потім наймати. Зависає пауза. Невеличка – хвилини півтори. – Значить, не треба їх викорчовувати, – промовляє нарешті головуючий, викликавши на себе вогонь поглядів – цього разу здивованих. – Як не викорчовувати? – втручається пані в білій блузці з мереживом. – Який це буде мати вигляд? Пеньки по всьому місту? Тут головуючий ображено уточнює, що не так уже й по всьому, бо не так уже й багато дерев знесено – лише хворі та аварійні. І взагалі, обережніше треба з такими висловлюваннями, бо вони (такі висловлювання) ллють воду на млин так званої опозиції та куплених нею журналістів. Відтак атмосфера засідання різко змінюється. Сонливість учасників розлітається, як передвиборча агітація вітряної погоди. Всі вдягають на обличчя маски бойової готовності й старанної роботи думки. Врешті хтось, згадавши прекрасне дитинство, проведене на всуціль дерев’яному, екологічно чистому дитмайданчику, висловлює пропозицію перетворити пеньки на грибочки. Позаяк у всіх було дитинство, а в більшості так само прекрасне, – заперечень ніхто не висловив. Навіть прискіплива пані у білій блузці змовчала, поринувши в блаженні спогади... Ось така була ідея – проста, креативна... Нехай виростають на місці знищених дерев наївні грибочки а-ля дитсадок. Нехай радіють діти й усміхаються дорослі. Амінь. Хто ж міг знати, що отак усе вийде? Важко уявити, про що думав майстер, випилюючи ті грибочки. Та коли вони нарешті постали перед очима збентежених містян, більшість чомусь упізнала в них... фалоси. І не тільки жінки впізнали. І не тільки жінки, яким, сказати б, бракує чогось у житті. Не грибів, а іншого чогось... Впізнали насамперед чоловіки, а вони вже цей предмет знають досконало – як свої п’ять пальців. І що тепер? – спитаєте ви. Вочевидь, вийшло навіть краще, ніж планували. По-перше, фалос – гарний, сприятливий символ. Він закликає родючість, плодючість і всіляке благополуччя. А по-друге, лише уявіть собі, яка приманка для туристів! Варто просто все це офіційно зафіксувати: площа Трьох фалосів, площа П’яти фалосів, вулиця Десяти фалосів... Народ з усього світу ломанеться на наші "грибочки" дивитися. Щоправда, деякі скептики кажуть, що, мовляв, замалі вийшли об’єкти. Але ж ми з вами знаємо, що розмір – не головне. Оксана ДОВГАНЬ
|
