 До проблеми про альтернативний варіант українського правопису
Мало кому відомо, що звичні для нас слова, які ми щодня чуємо, прочитуємо, вимовляємо, котрими думаємо і мріємо, насправді мали би писати і вимовляти «инакше». А багато з тих, кому відомо, ігнорують це або іронічно примружують око. Мовляв, яка різниця, як писати слова, є й нагальніші проблеми. Але така думка притаманна лише обмеженим, духовно обділеним людям, для яких пристосуванство і принцип «моя хата скраю» стали способом життя. Адже мова - душа народу, - у цьому твердо переконаний видатний мовознавець сучасності, реформатор українського правопису, народний депутат Ірина Фаріон, яка у вівторок завітала до нашого міста.
У стінах 6-го корпусу Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича на філологічному факультеті Ірина Фаріон презентувала нове видання своєї книги «Мовна норма: знищення, пошук, віднова». За її словами, поштовхом до перевидання стали враження від того, як калічать нашу мову численні народні депутати і, особливо, прем’єр-міністр. У перевиданій книзі дослідниця продовжує виступати за відродження нашого рідного правопису, вихолощуваного радянським режимом, починаючи з 1933 р., як і в попередній своїй праці «Правопис – корсет мови?».
ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ
26 травня – 6 червня 1927 р. у Харкові відбулася Всеукраїнська правописна конференція. В ній брали участь 50 делегатів з усіх історично заселених українцями областей. Найбільше дискусій вели навколо правопису слів іншомовного походження та власних назв. Але врешті мовознавці дійшли компромісу, і 6 вересня 1928 р. нарком освіти Микола Скрипник підписав новий український правописний кодекс. Правопис отримав назву «скрипниківка» і набув чинності у січні 1929 р.
Через 4 роки, у квітні 1933-го, була створена комісія при Народному Комісаріаті Освіти, якій поставили за мету побороти «націоналістичне шкідництво» в українському правописі й максимально наблизити його до російського. Без жодних дискусій і конференцій зазначена Комісія цього ж року видала нові правила. З абетки викинули літеру «Ґ», докорінно змінили правопис іншомовних слів, внесли низку змін, зокрема у парадигму відмінювання слів.
Ю. Шевельов, видатний український мовознавець і літературознавець: «Газети й інші видання перейшли на новий правопис негайно – у травні 1933 року, ще до його публікації, і непідготовані читачі опинилися перед доконаним фактом. Вражені викладачі й студенти раптом виявили, що правила, яких вони дотримувалися, не дійсні, а які дійсні – не знати [...] ».
«Пригадую, одного ранку я прийшов до УКІЖу і сидів в учительській, і туди вбігли стривожені дві мої студентки з газетою «Комуніст» у руках [...]
– Що сталося? – питали вони в мене. – Тут зовсім не так надруковано, як ще вчора: не кляса, а клас, не авіяція, а авіація.
І я, як викладач, і вони, як студенти, мусили висновувати нові правила з практики газет і застосовувати їх самі – негайно, невідкладно, всяка інша поведінка була б загрозливою і навіть згубною».
Після цього появу будь-якого тексту, опублікованого за старою орфографією, розцінювали як «уступку контрреволюции». І.Фаріон вказує, що «під загрозою самостійного розвитку опинилася сама мова. Диктаторська державна машина затиснула її у прокрустове ложе російськомовної норми, якою ми послуговуємося й досі».
ЯК
ВИЛУЧАЛИ ЛІТЕРУ «Ґ»
За словами Ірини Фаріон, ця літера (звук і фонема) зникла з українського правопису з розпорядження секретаря ЦК Компартії України Павла Постишева – того самого, котрий організовував в Україні голодомор у 1932-33 рр. А буква ця була в українському алфавіті понад 300 років! З 1933 р. усі мусили писати не Ґава, Ґрати, Ґудзик, а гава, грати, гудзик. Особливо це стосувалося транслітерації іншомовних слів. Наприклад, замість логічного «Гайд奥ер» (нім. Heidegger) писали «Хайдеггер», оскільки так передавала це ім`я російська мова, в котрій нема відповідника на латинське «h». Таким чином відбувалась уніфікація «братніх мов» – за рахунок ущерблення багатшої.
«Одного весняного дня вчителька принесла на урок торбинку битого скла, роздала кожному: «Діти, діставайте букварі, від першої до останньої сторінки вишкрібатимемо карлючку, що над буквою «Ґ»». І ми шкребли тими скельцями, бо більше не було чим...», – згадує М. Петренко, сучасник тих подій.
«КАФЕДРА»
ЧИ «КАТЕДРА»?
У сучасній українській мові маємо незрозумілу плутанину: чому, наприклад, слова «орфографічний» і «ортодоксальний», маючи спільний корінь (гр. orthos – правильний, прямий), пишуть по-різному? Або ще: арифметика – аритмія, алгоритм – логарифм (гр. rythmos). Річ у тім, що звук «ф» був завжди чужим нашій мові. Це підтверджують хоча б українські відповідники російським варіантам грецьких імен: Филипп – Пилип, Фома – Хома, Тома, Феодосий – Тодось тощо.
«Хаос і розмаїття (ф, т, фт, хт, п на місці грецької «тети») намагалися усунути укладачі Правопису 1929 р. і сформулювали правило на користь «т» (а не через «ф»), 1933 р. це правило ліквідували: в иншомовних словах визначили писати «ф»: міф, кафедра...», – пише у своїй книзі Ірина Фаріон.
ОПЕРАЦІЯ «И»
«Сірі гуси в ирій, ирій
По чотири, по чотири
полетіли;
Посип индикам,
Гусям дай», – писав сам Т. Шевченко (буква «и» у слові «ирій» не могла читатися як «і», оскільки утворювала риму: ирій – чотири).
У словнику Б.Грінченка засвідчено 99 слів, що починаються з букви «и»: индик, ирій, иней, инший, инколи, Ирод, иржа, идол, ива, икавка, имбир тощо. Це беззаперечні факти на користь того, що українські слова могли починатися з літери «и». Чому ж це не є нормою зараз?
«ФІЯЛКА»
«Правопис 1933 р. скасував уживання буквосполучення «ія» у словах иншомовного походження, а натомість упровадив «іа» на зразок «матеріальний» замість «матеріяльний», «діалект» замість «діялект», що сповна відповідало вимовній нормі російської мови [...] і не відповідало фонетичній природі української мови», – пише І. Фаріон. І додає:
«Мабуть, годі уявити, що українська [мова] запозичувала б латинське слово idea у тотожній фонетичній одежі: ідеа; чи раптом комусь спало б на думку вимовляти рідне «діяльність» як «діальність»...».
Те ж стосується й слів, у яких звукосполучення з двох голосних («іу», «іо») – на початку слова (Іуда, Іона, Іордан – Юда, Йона, Йордан). Українська мова – милозвучна, тому вона витворила засоби для полегшення вимови таких слів з допомогою йотації.
 БЕЗ ЛЮБОВИ
НЕМА РАДОСТИ
Багато хто, незважаючи на орфографію, і зараз говорить: «ти не маєш совісти», «до смерти не забуду» і т. ін. Іменники жіночого роду 3-ї відміни у родовому відмінку однини й справді мали колись таке закінчення, доки йому не скрутили в’язи, асимілювавши до російського.
Отож треба було б писати й вимовляти замість любові, радості, тіні, старості, солі, крові, осені – любови, радости, тіни, старости, соли, крови, осени: так вимовляли наші предки, це наша історична традиція, котру перервали лицемірні зайди і запроданці.
Таку ж «кастрацію» зробили нашому правопису і в іменниках 4-ї відміни. Замість давніх форм «імени», «племени», «тімени» тепер маємо «імені», «племені», «тімені».
ЗМІНА СТАТІ
Після 1933 р. багато іменників, за висловом І. Фаріон, «змінили свою стать» – з жіночої на чоловічу. Дослідниця наводить перелік «статевих» жертв того злощасного року: клас (раніше – кляса), оркестр (оркестра), метод (метода), бензин (бензина), аналіз (аналіза), прогноз (прогноза) та ін. Саме таку «стать» (рід) мають ці іменники в російській мові.
ИНШЕ
І.Фаріон наполягає також на тому, що запозичені слова на кшталт «аудієнція», «аудиторія», «пауза», «фауна» слід писати через «ав»: авдієнція, авдиторія, павза, фавна та ін. Адже так є в аналогічних словах – авто, лавр (але «лауреат»?), мавзолей тощо. Така форма більше відповідає фонетичним особливостям української мови, більше того – так легше вимовляти.
У «Корсеті мови» п. Ірина пропонує теж відмінювати запозичені слова, які закінчуються на «–о» (на зразок пальто-пальта): авта, кіна, табла, метра і под. Низку норм визначають правопис іншомовних слів через апостроф: б`юджет, м`юзикл тощо.
ПРИМХИ МОВОЗНАВЦІВ
ЧИ ПОВЕРНЕННЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ?
Здавалося б, який сенс копирсатися в нашій історії і вишукувати там давно застарілі правила й норми. Невже мовознавцям нема чим зайнятися, окрім як сперечатися про те, як правильніше називати столицю Греції – «Афіни» чи «Атени»? А сенс є, і то глибокий. Можливо, саме з таких дрібниць і беруть витоки сучасні суспільно-політичні колізії. Адже зі зміною форми слова змінюється й свідомість.
У багатьох народів система письма має не тільки символічне, а й сакральне значення. Скажімо, для євреїв алфавіт івриту прямо пов’язаний з особою Творця і з самим актом творення. До того ж, як колись зазначав український мовознавець Олександр Пономарів, «заборонений перший загальноукраїнський правопис 1929 року – це частка нашого Розстріляного відродження, оскільки більшість його авторів репресовано і знищено комуністичним режимом. Прийняття пропонованих змін буде гідним ушануванням їхньої світлої пам’яті». А наша геніальна поетеса Ліна Костенко сказала так: «Мова – це обличчя народу, і воно тяжко спотворене».
Микола ГУЦУЛЯК
|
