 На сцені Чернівецького академічного театру зійдуться дві вистави – «Панночка» за Гоголем і «Земля» за Кобилянською. Їхні літературні першоджерела настільки глибоко зазирнули у вир людської душі й життєвих пристрастей, що попри, здавалося б, цілковиту протилежність художніх напрямків, до яких ці твори належать, першу виставу можна було б сміливо назвати містичним реалізмом, а другу – реалістичною містикою. Але якими вийдуть дійства на сцені – ще не знають достеменно навіть режисери-постановники.
Страшна насолода
під летючою труною
Прем’єру "Панночки" (п’єса російської письменниці Ніни Садур за повістю "Вій" Миколи Гоголя) обіцяють 20 та 21 квітня.
– Виставу можна без перебільшення вважати театральною подією, адже «Панночку» досі ніхто з українських театрів не ставив. Ми взагалі намагаємось працювати з драматургією, за яку інші колективи ще не бралися, – зауважила художній керівник театру Людмила Скрипка.
Найперше «Вій» – це потойбічний страх і жахи, «когда холод бежит по всем жилам» (в театрально-кіношному світі полюбляють переповідати чутку про те, як, прочитавши Гоголя, визнаний світом майстер жахів Стівен Кінг мовив: «Ну, до цього хлопця мені далеко…»). Проте не це почуття домінує у повісті про бідолашного семінариста – не воно домінуватиме і у виставі, – зазначає її режисер постановник Віталій Денисенко. Страх скує серце і розум Хоми Брута потім, направду як захисний механізм самозбереження – цього базового інстинкту всього живого. Але спочатку – він не боявся. Спочатку – було інше. І про це «інше» Гоголь каже так, як кажуть… лише про кохання. «Он чувствовал какое-то томительное, неприятное и вместе с тем сладкое чувство, подступавшее к его сердцу». І так кілька разів майже одними словами: «Он чувствовал бесовски сладкое чувство», «он чувствовал какое-то пронзающее, какое-то томительно-страшное наслаждение».
Вона дала йому це відчути, побачити те, про що більшість здогадується, але воліє не знати. «Він знає…», – мовить Панночка. А потім поставить перед його очима останню, найвищу, найнепереборнішу спокусу: зазирнути туди, звідки нема вороття. ("Не гляди!» – шепнул какой-то внутренний голос философу. Не вытерпел он и глянул”)...
Але п’єса Садур – це далеко не повість Гоголя. Новий візерунок поверх знайомої прозової основи, інші акценти, інші образи. Що обере режисер? Як розпорядиться літературним матеріалом? Що нас очікує: містична феєрія у жанрі «фольк», дитяча страшилка про «гріб на коліщатках», моралізаторство на тему «віри справжньої і віри фальшивої»?
– Вистава – про оте таємне, загадкове, що оточує нас, на що нас завжди так манить подивитися, навіть проти, здається, нашої волі, – розповідає Віталій Денисенко, вже знайомий чернівецькому глядачеві своєю комедією «Шельменко-денщик» за п’єсою Квітки-Основ’яненка. – Це сповнена магії містерія. Дійство розгортається у купальські свята, у ті чаклунські ночі з їхньою поезією чародійства, коли як ніколи розумієш, що таємний світ зовсім поруч, він дивиться на нас, шукаючи нашого погляду: підніми очі – і побачиш…
Про спецефекти, без яких немислима «Панночка», режисер промовчав, зберігаючи інтригу:
– Перше, про що мене весь час запитують: літатиме Панночка у гробу чи ні? Можу сказати – буде страшно, це ж, врешті, «Вій». До речі, зауважу, що з таким містичним матеріалом треба бути дуже обережним, бо він приховує цілком реальну небезпеку. Я в цьому переконався, коли несподівано, цілком неочікувано, що називається на рівному місці зламав палець. Біль – невимовний! А трапилось це якраз коли ми проходили сцену, де Панночка, вже звідти, каже Хомі: мені пальчик болить… Тому прошу акторів не надто заглиблюватися в образи, прошу їх пам’ятати, що це лише гра. Але я хочу, щоб за цією грою, за гоголівською містикою, яка збуджує, перевертає уяву, глядач зрозумів і гоголівську думку, побачив духовне зростання героя – від його питання «чого саме до мене причепилася ця чортівня?» до того моменту, коли Хома Брут, пройшовши через уготовані йому жахіття, починає по-іншому сприймати світ, бачити красу життя, розуміти його і любити, а тому свідомо і сміливо приймає свою долю у ніч, про яку знає, що вона для нього – остання.
 Старе вино у молоді міхи?
Якщо містика Гоголя, хай і в інтерпретації Ніни Садур, для Чернівецького театру – незвідане нове, то реалізм Ольги Кобилянської – добре знане старе. Зрозуміло, що ювілейний рік (у листопаді відзначатимемо 150-річчя з дня народження Ольги Юліанівни) має по-особливому піднести її творчість. Театр, що носить ім’я Кобилянської, обрав для сцени чи не найкраще зі спадщини видатної письменниці – «Землю». Режисер-постановник – Мирослав Гринишин.
Довідка
Ніна САДУР – драматург, прозаїк, сценарист. Чи не найсуперечливіша фігура сучасної російської драматургії. Народилася у Новосибірську в 1950 році. Її творчість зараховують до російського абсурдизму, постмодернізму, найчастіше – до містичного реалізму. Сама ж вважає себе найконсервативнішим письменником Росії. П’єси з успіхом йдуть на багатьох сценах світу.
Мирослав ГРИНИШИН – один з найепатажніших, а заодно – найталановитіших режисерів країни (за першою спеціальністю, до речі, – інженер-електрик). Родом з Івано-Франківська. Перший український театральний продюсер. Саме з його допомогою режисер-постановник Андрій Жолдак став знаковою фігурою в мистецькому просторі України, а його вистави – найгучнішими і найрезонанснішими. Голова правління театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв»
Це вже – інтрига. Вистава, можна сказати, – розпочалася. Адже театр, за Гринишиним, починається не з вішалки, а з реклами, у найкращому розумінні цього слова. Тобто з обговорень, дискусій, трепету очікувань. Олії в цей священний вогонь, що вже зайнявся, додав на нещодавній прес-конференції директор театру Юрій Марчак, повідомивши, що «Землю» ставитимуть за інсценізацією Василя Василька, якого називають одним з найвидатніших режисерів України (усі без винятку енциклопедії новітньої історії тому підтвердження). У 1943-48 роках він був художнім керівником, директором нашого театру. Днями виповнилося 120 років з дня народження майстра.
Ніч з «Потоцькою»
Вінницький академічний музично-драматичний театр ім. М. К. Садовського, який неодноразово ставав дипломантом фестивалю комедій «Золоті оплески Буковини», 3-4 квітня перебуватиме у Чернівцях з гастролями.
Цього разу презентуватиме сценічну версію життя Софії Потоцької "Софія" – історія життя прекрасної гречанки, від одного погляду якої божеволіли чоловіки, її душевні переживання, досягнення і біль розчарувань. А також фантазії на тему кохання за п’єсою О. Марданя "Ніч Святого Валентина". Саме цієї ночі у житті успішного бізнесмена та його дружини відбуваються неймовірні події. І загадковий гість – матеріалізація фантазії-мрії жінки, яка так марить романтикою, перевертає її життя. Романтичний вечір змінюється ніччю, сповненою дивних інцидентів, яка завершується драматичним світанком. Містичний сюжет захоплює й інтригує до самого фіналу.
Виставу за твором Ольги Кобилянської Василько поставив у 1947 році. Вона мала довге сценічне життя і досі вважається найбільшим досягненням Чернівецького театру. Принаймні, так зазначено в усіх статтях, нарисах, книгах про театр і ніким не спростовано. Процитуємо: «Земля» мала шалений успіх на лише на Буковині, а й в усіх куточках великої держави, вона започаткувала театральний літопис Буковини».
Мирослав Гринишин вже працює з текстовим і постановочним матеріалом, хоча його зустріч з акторами ще попереду. Більше того, до творення (чи відтворення?) вистави долучилася колишня актриса Чернівецького театру (20 років на цій славетній сцені!), народна артистка України Валентина Зимня.
– Свого часу Валентина Іванівна грала Анну у виставі Василя Василька, – пояснює Юрій Марчак. – Тож актриса не просто розповіла режисерові про усі мізансцени, обрядові пісні, хори, діалоги. Вона ніби знову прожила «Землю», свою роль. Такого "живого" сценарію ще жоден режисер в руках не тримав! Без коріння нічого не росте. Будь-який театр, будь-який творчий колектив має спиратися на свої традиції, поважати їх і розвивати…
Гарні слова. Без сумніву, багатьом (не лише чернівчанам) цікаво подивитися сценічну класику. Хоча, думаю, ще більш цікаво було б побачити «Землю», власне, у постановці саме Мирослава Гринишина, не обтяжену вимогами традицій, тим більше – з радянських часів. Жодним чином не применшуючи мистецькі досягнення театру тої епохи загалом, схиляючись перед талантом його режисерів, акторів і визнаючи, зокрема, велич програмної вистави Василя Василька, все ж цікаво подивитись, яким чином Гринишин витрушуватиме з тих традицій «пил епох». Чи його вистава й далі нестиме крізь віки у маси цілковито чужу творові Кобилянської ідеологічну установку про криваву сутність приватної власності, здатної довести до братовбивства, і про щастя тієї власності позбутися?
Вистави в роботі. Театр і глядач – в очікуванні свята. Останнім часом Чернівецький академічний обласний музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської щедрий і на прем’єри, і пов’язані з ними свята.
Світлана ІСАЧЕНКО
|
