 Минулої неділі у філармонії відбувся концерт відомого акордеоніста Олега Микитюка. Програму концерту складали дві частини: перша, присвячена танго, і друга – етнокомпозиції.
Знайома музика Астора Пьяццолли, Карлоса Гарделя, Херардо Родригеса – автора чи не найвідомішого у світі танго «La Cumparsita», народні мелодії, присвята бессарабським євреям, котрі поїхали з рідної землі.
Зал філармонії був у полоні музики. Співав білосніжний, як хмаринка у прозорому небі, акордеон. Його партнер, друг молодий музикант, усміхався щирою, приязною, відкритою посмішкою. Тандем інструмента і музиканта був настільки гармонійним, що складалося враження, ніби акордеон є невід’ємною частиною людини на сцені. Гнучкі довгі пальці маестро швидко й легко літали по перламутрових клавішах – то ледь торкаючись їхньої сяючої зваби, то накриваючи їх, наче здобич, могутніми акордами. Потужний водоспад, злива, цунамі… Неземної краси і сили музика зачаровувала слухачів, підкорювала вищій владі. Акордеон передавав то пряно-солодкий присмак південної ночі, що тремтіла у пристрасному танго, то гіпнотизуючий шурхіт океанських хвиль, а то розсипався сербськими, румунськими, циганськими, буковинськими наспівами. Музикант посміхався невимушеною, чарівною усмішкою так, ніби то все дурничка, яка не потребує ані найменшого зусилля, легенька прогулянка. І тільки здогадуватися можна було чого вартувала та «легкість».
Після концерту на Олега чекали друзі, колишні вчителі, однокласники, одногрупники – одне слово, чималенький гурт. І кожен хотів потиснути руку, поспілкуватися, сфотографуватися. Позаяк наступного дня він мав повертатися до Києва. Тому моє «маестро, кілька слів для преси» присутні сприйняли не надто приязно. Проте Олег все ж знайшов кілька хвилин, аби відповісти на кілька запитань.
– Народився у Сокирянах. Закінчив музичну школу, Чернівецьке музичне училище, Київську консерваторію, аспірантуру. Тепер співпрацюю з гуртом Олега Скрипки «Забава», концертую, беру участь у всеукраїнських, міжнародних конкурсах, музичних проектах. Ось і все, якщо коротко, – почав нашу розмову Олег Микитюк.
– Ви з дитинства хотіли стати професійним музикантом чи були інші мрії?
– Ні, інших мрій не було. Захопився музикою змалечку, років з п’яти, а вже у десять літ грав на весіллях. Звичайно ж, моє захоплення підтримували і розвивали, підсилювали чудові викладачі. Спершу в музичній школі Олег Московчук, Михайло Мафтуляк, згодом у Семена Козлова в училищі, потім в консерваторії в професора Євгенії Черказової. Усім їм я завдячую своїми успіхами. Всі вони – професіонали високого ґатунку, зуміли так щиро віддавати свої знання, так безмежно відкрити таємниці майстерності, що мені потрібно було тільки вбирати це все і працювати, працювати, працювати… До слова, першою сходинкою на височенну гору Успіху для мене стала участь у програмі «Нові імена» 1992 року, в якій отримав звання лауреата. Та перемога стала потужним стимулом до подальшого навчання, вдосконалення, нестримного бажання досягати все нових і нових вершин музичного мистецтва.
– Найчастіше батьки відають діток навчатися грі на фортепіано, скрипці, ви ж обрали акордеон.
– У наших краях, на Сокирянщині, та й на всій Буковині акордеон зовсім не диковина. Жодне весілля не обходиться без цього інструмента. Мені ж він припав до серця від початку. Побутує легенда щодо виникнення акордеона: буцімто винахідник – американець Бенджамін Франклін якось звернув увагу, що коли торкнешся краю скляного бокала, він починає звучати. Висота звуку залежала від висоти, ширини бокала, а також від товщини його стінок. Цей дивак році так у 1762-му створив першу гармоніку, а позаяк складалася вона зі скляних компонентів, той назву отримала «скляна гармоніка». Звичайно, винахідник замінив бокали скляними півкулями, підібраними за висотою звучання, нанизавши їх на вісь, що оберталася з допомогою педалі.
– Як цікаво, та ви розповідаєте про часи Моцарта й Бетховена, а я вважала, що акордеон винайшли багато пізніше, десь на початку XX століття.
– Скляна гармоніка то була так би мовити прабабця нашого інструмента, пізніше 1821 року німець Бушман у Берліні суттєво переробив її і створив губну гармоніку. За рік він же зробив першу ручну гармоніку, приладнав шкіряний міх до вдосконаленого камертону для настройки органів. Власне, саму назву «акордеон» інструмент отримав у 1829 році. Це сталося у Відні, коли майстер Деміан разом з синами зробив гармоніку з акордовим акомпанементом лівої руки. Від того часу гармоніки з акордовим акомпанементом стали називати акордеонами.
– Які особливості гри на акордеоні?
– Акордеон так би мовити синтезує у собі різні музичні інструменти. До прикладу, за формою він подібний на баян, технічне облаштування як у гармоні, клавіші, здатність переключати регістр нагадує фортепіано. І саме регістри дають можливість імпровізувати, комбінувати чи навіть змінювати октави, а відтак – звучання інструмента. Тому за бажанням музиканта інструмент своїм звучанням може не лише нагадувати інші музичні інструменти, але й замінювати їх.
– Ви так розповідаєте, одразу відчуваєш вашу закоханість.
– А як інакше? Для мене акордеон – жива істота. Ми з ним разом створюємо музику, він дослухається до мене, а я до нього. Тільки так можна досягти потрібної гармонії.
– Сьогодні, як я зрозуміла, була обкатка нової концертної програми. Вона складена переважно з популярної музики – тангові композиції, етнічна музика. А як з класикою? Можна собі уявити як би зазвучали твори Баха, Гайдна, Скарлатті.
– На жаль, нині класичну музику слухати і не хочуть, і не вміють. Я записав кілька дисків класики, проте здебільшого дарую їх друзям. Наша публіка воліє чути на концертах легкі, необтяжливі, танцювальні мелодії. Хоча за кордоном класичний репертуар збирає великі зали.
– На мою думку, все залежить від, як нині кажуть, розкрутки. Колись Сергій Бідусенко сказав, що якби на радіо, телебаченні звучало більше творів Баха, Бетховена, Шопена… ніж пісень наших естрадних виконавців, то й смаки людей формувалися б відповідно. Окрім музики, чимось цікавитеся?
– Інтересів багато: люблю подорожувати, читати… але часу -– його катастрофічно не стає. Увесь відданий музиці. Окрім, власне, виступів, я ще займаюсь аранжуванням, синтезую електронну музику, пишу свої твори, саунд-треки до фільмів, беру участь у конкурсах. Двадцять чотири години на добу – то занадто мало. Виручає те, що дружина також музикант. Вона мене не лише розуміє, а й дуже допомагає.
– Як вам ведеться у столиці? Чи задоволені життям, роботою?
– Розумієте, у Києві є принаймні можливості працювати. На сьогодні це вже немало. Можливо, не так як би хотів, проте, відповідно до постулатів Древнього Риму «Tempora mutantur et nos mutamur in illis», сподіваюся, смаки людей, зокрема щодо музики, також зміняться. Прийде той світлий день, коли на концерт класичної музики у моєму виконанні, скажімо, у колонному залі імені Лисенка Київської філармонії люди питатимуть зайвий квиток за дві зупинки до Філармонії. А поки як казав Йоганн Штраус: «Для ніг, панове, для ніг».
– А на Буковину не тягне? Чернівці – місто мистецьке, музичне. Тут шанують класних музикантів?
– Коли мене сюди запрошують – із задоволенням приїжджаю. Тут живуть мої рідні, друзі, любі серцю люди. І місто я дуже люблю. Воно надзвичайно комфортне для життя, відпочинку. А ось робота… Якби я отримав звідси гідну пропозицію, то, слово честі, не відмахнувся би від неї.
Враження
від концерту уславлених чернівецьких музичних авторитетів:
Юрій Миколайович Гіна
(народний артист України, професор, почесний громадянин
м. Чернівці):
– Дуже сподобалося. Чудово побудована програма. Аргентинські танго фантастичне. І ще приємно, що звернувся до народної музики: буковинської, молдовської, єврейської. Що ж до віртуозності виконання, то вона вища за всіх похвал.
Леонід Борисович Затуловський:
– Віртуозне виконання творів, тонке відчуття інструмента, яскравий артистизм. Особливо сподобалося аранжування, які Олег сам робить. Надзвичайний концерт.
Жанна Данилівна Горопацька (концертмейстер):
– Я бачу велику будучність у цього ще зовсім молодого і надзвичайно талановитого музиканта. Такого яскравого, з чудовою технікою, глибокою музичною думкою.
Семен Михайлович Козлов (викладач Училища мистецтв імені Сидора Воробкевича, учитель Олега Микитюка) сказав коротко, проте вагомо:
– Я пишаюсь своїм учнем.
*«Tempora mutantur et nos mutamur in illis» – часи змінюються і ми змінюємося разом з ними – латинський вислів, авторство якого приписують римлянинові Марку Порцію Катону 234-149 до н. е.
Олена Росинська
|
