 Ми мешкаємо в старому фонді. То був наш із чоловіком свідомий вибір, бо такі мінуси цього житла, як незручне планування чи древні комунікації, виявилися для нас менш суттєвими за плюси. Зокрема, після нашої першої квартири, "хрущовки", з її паперовими стінами, ми прагнули чогось більш надійно захищеного від зовнішнього світу. І знайшли. Найбільше тішилися першого літа, коли товсті стіни "румунського" будинку категорично відмовлялися впускати спеку до нашої квартири. Без кондиціонера чи навіть вентилятора ми насолоджувалися жаданою прохолодою в найпекельніший полудень.Та, на жаль, останніми роками щось змінилося. Рідна домівка почала підводити нас за спекотної погоди. Кудись поділася колишня прохолода, кімнатний термометр часами показує +28, і жодні хитрощі із затемненням впродовж дня та нічним провітрюванням не допомагають. Ми пояснювали неприємні зміни чим завгодно: невдалим ремонтом, який порушив систему вентиляції, збільшенням родини, тривалішим перебуванням вдома... І лише нещодавно, спостерігаючи у вікно за оглядовим майданчиком біля Турецького мосту, я знайшла нову і доволі ймовірну версію. Акації! Старезні гігантські акації, які наповнювали неземними пахощами весь наш район щороку в кінці травня, - це вони створювали ту колишню прохолоду, а не стіни будинку, як ми раніше вважали. Їх більше нема. Їхні довгі багаті життя поклали на вівтар 600-річчя Чернівців. Щоб відкрити городянам і туристам краєвид на нову площу та на Садгору, дерева зрубали. Тоді, захоплені несподіваним простором, ми не сумували за ними. Тепер сумуємо. Тим паче, що площа все одно руйнується, і невдовзі краєвид втратить частину своєї привабливості. Спека - не єдина екологічна прикрість, яка спіткала нас після загибелі акацій. Тепер у домі стало більше пилу. Навіть до закритих шаф він проникає з небаченою швидкістю й наполегливістю, а відкриті поверхні потребують протирання кілька разів на день. Отож, рясні крони старих дерев затримували не лише надокучливе сонячне проміння, а й всюдисущу пилюку... У мене якось із дитинства сформувалася моральна установка, що рубати дерева - погано. Мій тато виходив до саду з пилою чи сокирою ледь не зі сльозами на очах - до дерева, яке вже не мало жодних шансів, яке не зеленіло кілька сезонів. Але навіть той засохлий стовбур здавався і татові, і мені живим. Подекуди на ньому виступала клейка "кров", що, засихаючи, перетворювалася на бурштиноподібну субстанцію... Та і в школі ледь не щодня розповідали, якими важливими є "легені планети", як друзі-дерева допомагають нам дихати чистим повітрям. Цікаво, а що ж тоді казали в школі нинішнім чернівецьким чиновникам? Що дерева не повинні затуляти пам’ятники? Коли настає літо (а воно в нас останніми роками стабільно спекотне), мені вкрай некомфортно в Чернівцях. Весь день ми з дітьми переховуємося в хаті чи дворі, не наважуючись вийти на вулицю. Адже Чернівці - місто без затінку, без зелені. Лише високі будинки захищають від сонця, але вони - зауважте - кисень не виробляють. Кожна весна в нашому місті - це нові втрати в стані дерев. У кращому разі їм по-варварському обпилюють крони, в гіршому - рубають під корінь. Ба навіть викорчовують. Нещодавнє цинічне знищення чотирьох лип на Центральній площі сколихнуло навіть нашу, толерантну до німоти, громадськість. А нині сокира вже нависає над сквером біля університету, що його мають реконструйовувати. Всі запропоновані проекти передбачають позбутись або всіх, або майже всіх дерев. Тож нехай мешканці розкішного "попівського" будинку вже налаштовуються на спеку й пилюку. Оксана ДОВГАНЬ
|
