 Нещодавно вихідними нам випало побувати на родинному святі, організованому знаменитим автомобільним брендом. Автомобіль у нас, щоправда, зовсім не того бренду, але так склалося. Свято мені дуже сподобалось, і коли я захоплено розповідала про нього подрузі, то, здається навіть по телефону побачила її круглі очі. "Справді? Тобі сподобалось?! - емоційно дивувалася вона. - Ну, значить, там було просто суперкласно!" Отакої. Виявляється, в очах моїх друзів я примхлива критиканка, якій майже неможливо догодити.Щиро кажучи, я й сама це давно знаю. Так, у мене високі запити й стандарти у сфері споживання та обслуговування. Я нетерпима до побутового хамства і правового нігілізму. До того ж із віком моя "болячка" прогресує. Підозрюю, що зараз читачі дружно розділилися на два табори - тих, хто співчуває мені, і тих, хто щиро жаліє моє оточення. Перший табір, втім, неоднорідний, він поділяється ще на дві групи: "співчуваємо, бо ми самі такі" і "співчуваємо, бо так можна собі геть усі нерви з’їсти". Як на мене, всі ви маєте рацію. Моїм близьким справді нелегко живеться. Діти потерпають від постійного вишколу щодо гарних манер і правил поведінки, чоловік та друзі вислуховують безкінечні скарги на недосконалий світ. Сама я живу в стані перманентного шоку і стресу. Мене страшенно бентежать сміття і екскременти на вулицях, публічне плювання і харкання, куріння на ходу, розпивання пива на дитячих майданчиках, паркування автівок на тротуарах і переходах. Мене обурюють підлітки та чоловіки, які не поступаються місцем старим і вагітним, дратують зверхні продавці й хамовиті офіціанти, жахають некваліфіковані лікарі та байдужі міліціонери. До речі, про останніх. Днями йшла з дитиною рідною вулицею, а навздогін - група молодих чоловіків (по голосах чути, що молодих). І розмовляють вони - що співають, мат на маті. Через кожне слово - то "б...", то "на..." Звична ситуація, скажете? І я не дивувалася, доки вони мене не обігнали, і я не побачила форму на всіх трьох. Я так розгубилася, що навіть не зробила їм зауваження. А зазвичай роблю. Колись навіть насварила даішників, котрі зупинили своє авто на пішохідному переході. І, знаєте, нічого: ніхто в мене не стріляв... Нещодавно один приятель порадив мені поїхати з дитиною в Берегове, на термальні води. Він містечко дуже нахваляв, тож я негайно засіла за Інтернет, щоб детально вивчити справу. В підсумку, замість ознайомлення з пропозиціями для туристів, мало не цілу ніч читала коментарі до однієї публікації - про головний термальний басейн міста. Власне, то були відгуки людей, які вже встигли там побувати. Отож, одні писали про безнадійний "совок", бруд і антисанітарію, інші - про високу лікувальну ефективність води і прийнятність наявних умов. Мені не треба навіть їхати, щоб уже знати: я в першому таборі. Адже я, як і ті коментатори, примхлива критиканка. Один із них переказав почуту біля басейну розмову. Двоє жінок похилого віку висловлювали свої претензії новому директору басейну. Казали, що вода захолодна, що некомфортні підходи до води, що роздягальні неймовірно тісні, а в душових брудно. У відповідь він повторював лише одну фразу - "не приїжджайте". "Звісно, ми б не приїжджали, - сказала одна з бабусь. - Але суглоби болять, а вода допомагає". Тоді молодий директор пішов іще далі в своєму зухвалому цинізмі. "Ми нічого не будемо робити, - сказав він. - Навіщо? Все одно людей повно." І додав на завершення з посмішкою: "Ви також приїдете - суглоби змусять." А тепер прошу уваги тих, хто береже свої нерви і ніколи "не париться", а також тих, хто завжди "на позитиві", тому всім задоволений. Ви, мабуть, не повірите, але мені також не завжди хочеться конфліктувати, сперечатися, доводити щось і висловлювати претензії. Я щодня вперто борюся за своє право переходити дорогу саме на переході, а не десь збоку, не тому, що не можу обійти, а тому, що є інші, які справді не можуть обійти. Або об’їхати. На інвалідному візку, наприклад. Уявіть, що тих бабусь, принижених і зневажених, підтримали б усі присутні в басейні. Якби того зухвалого директора щодня "діставали" своїми претензіями десятки, сотні клієнтів, то він, навіть в умовах цілковитої монополії, почав би змінювати щось на краще. На завершення поділюся з вами відкриттям, яке зробила в процесі своєї багаторічної боротьби: далеко не всі, хто порушує правила, роблять це свідомо та зумисно. Чимало людей просто не розуміють, що створюють комусь незручності, заважають комусь. І вони так цього й не зрозуміють, якщо ви їм нічого не скажете.
|
