Ми вже розповідали про сповнений доброти і любові вчинок 17-річної Вікторії Горячко з села Вовчинець Кельменецького району. Дівчина, ні хвилини не вагаючись, погодилась дати свою шкіру, аби врятувати маленьку племінницю Діанку, з якою трапилася важка біда. Їй вклонилася вся країна – Віка стала лауреатом загальнонаціональної премії «Гордість країни» в номінації «Дитяча мужність».
Але співробітники опікового відділення Чернівецької обласної лікарні швидкої медичної допомоги, де зберегли життя обпеченій кип’ятком Діані, почасти стають свідками зовсім іншого ставлення родичів до своїх близьких, навіть до батьків. Бездушність як і милосердя – також не має меж...
Найстрашніша патологія – випалена совість – Усі палати я вам показати не можу. У деякі краще не заходити – це важко витримати і фізично, і морально, – відверто каже завідувач опікового відділення Чернівецької обласної лікарні швидкої медичної допомоги Мирослав Малейкий. – Навіть наші лікарі та медсестри, які багато що бачили і багато до чого вже звикли, не можуть без душевного болю дивитися на своїх підопічних... До того в уражених місцях шкіра може гноїтися, відмирати. Видовище не для слабких на нерви. Невипадково роботу в опіковому відділенні прирівнюють до стажу у важких умовах праці. Останніми роками сюди в основному поступають соціально незахищені пацієнти: з опіками, а взимку ще й з обмороженими руками і обличчями, бо спати у холоднечу просто неба на лавицях міських скверів, як не крутись, – небезпечно для здоров’я. Вони тут лікуються, а потім – живуть. Інколи роками, як дядько Михайло, старший чоловік, котрий цілими днями на інвалідному візку (довелося ампутувати ступні ніг, зчорнілі від обмороження) прогулюється одним і тим самим маршрутом – з палати в довгий лікарняний коридор, знову в палату. В нього ні домівки, ні країни. Він – бомж міжнародного статусу. Народився у нашому селі Чудей, що на Сторожинеччині, працював на високій керівній посаді у Молдові. На старості років вирішив навідатися у Чернівці, потрапив у біду, втратив геть усі документи, захворів, і тепер лікарня на Фастівській уже чотири роки його рідний дім, а персонал опікового відділення – рідні люди. Про ситуацію з ним, іноземним підданим, знають у відповідних кабінетах, намагаються відновити документи, але йти з ними дядькові Михайлу все одно нікуди. Хоча має у Молдові трьох дітей і дружину. – Не виставляти ж його на вулицю, – каже Мирослав Малейкий. – Або он у третій палаті живе бабця Ганна. До всіх бід після другого інсульту в неї частковий параліч, вона втрачає інколи пам'ять, потребує постійного догляду. З патологією свого профілю ми впоралися. Її можна було виписувати з відділення, але за жінкою ніхто не поспішав приходити. Беру таксі, везу її до дітей, тут, у Чернівцях. Кажу: ось ваша мати. У відповідь: а навіщо вона нам, що ми будемо з нею робити? Привіз назад. Отакі людські долі… Діти за бабцею Ганною все одно приїдуть, кажуть у лікарні. Але швидше за все, коли вже треба буде її ховати. Так вже було, і не раз. Так може бути і з чоловіком з Магали, який, як вдалося з’ясувати, має п’ятеро дорослих і ніби забезпечених дітей. Йому, певно, доведеться ампутувати ногу. Він вже давно у відділенні. Але ніхто з рідних за весь цей час до нього жодного разу не навідався. НАУКА – ПРАКТИЦІ
Віктор ПОЛЬОВИЙ професор, завідувач кафедри загальної хірургії Буковинської державної медичної академії: – Підвищити ефективність лікування обпечених хворих – серед пріоритетних завдань нашої кафедри. Ми розробили низку методик для швидкого загоєння ран. Приміром, внутрішньотканинний електрофорез протимікробних засобів. При цьому враховано площу, глибину, локалізацію ураження та фази ранового процесу. Дію електричного поля постійного струму в поєднанні з системною антибактеріальною терапією використано при лікуванні обмежених за площею термічних опіків з допомогою внутрішньотканинного електрофорезу антибактеріальних препаратів. У комплексному лікуванні потерпілих із поширеними опіками наші вчені запропонували поєднання ентеросорбції ентеросгелем і внутрішньотканинного електрофорезу антибактеріальних препаратів. Лікувальний ефект покращено також завдяки застосуванню електричного поля постійного струму (гальванізації) щодо залишкових опікових ран після вільної шкірної пластики та інших дефектів шкірних покривів.
Ліки від лікарів В опіковому відділенні, а воно має 25 дорослих ліжок, 10 дитячих і обслуговує всю область, зараз майже скрізь ремонтні роботи. Обладнують душову, санвузли, фарбують палати, вистеляють підлогу плиткою. «Лінолеум не витримує безперервної їзди каталок з палат в операційну чи на процедури – моментом рветься», – пояснює Мирослав Васильович. Відділенню допомагають благодійники. Як правило, вони себе не називають, коли переказують або передають гроші. Величезну допомогу надають віряни різних церков і конфесій, які, зокрема, взяли під опіку деяких хворих – самотніх і особливо важких. Часто лікарям і медсестрам за свої гроші доводиться купувати для своїх пацієнтів фізрозчини, глюкозу, інші терміново потрібні препарати. – Мирославе Васильовичу, мама Віки Горячко, бабуся дворічної Діанки, розповідала, як невимовно вдячна вам й усім співробітникам вашого відділення за те, що дитина вижила, вже сама ходить, сміється і радіє життю. – Дякую на доброму слові. – А ще казала, що, переживаючи за онуку, водночас мучилася думкою, де взяти гроші на лікування, де їх позичати, але ніхто у лікарні не обмовився про оплату. – Інакше і не могло бути. Сьогодні багато чого можна почути про лікарів, загалом про медицину. В тому числі образливого і несправедливого. Але у нас нема часу слухати різні розмови – у нас багато роботи. – Ви зробили диво, врятувавши тоді дитину. – Чесно кажучи, надії майже не було, бо опіки були обширні й глибокі. Але ми, звісно, не опустили руки, проводили операцію за операцією, забезпечували належний догляд. Одна з головних проблем лікування хворих з обширною опіковою травмою – закрити ранову поверхню. Ми взяли за основу лікування Діаночки метод Джексона, коли на опікові рани накладають смужки здорової шкіри – самого хворого чи донора. Резерв шкіри у Діанки був обмежений. Дякувати Вікторії, теж, по суті, ще дитині, котра погодилася стати донором. Бог поміг, все прижилося.
Шкурний інтерес до свиней і трупів – А є на озброєнні у медицини інші варіанти, аніж здирати шкіру зі здорової людини? Якісь шкірозамінники, вибачте за галантерейний термін. – Звичайно. Є чимало варіантів. Приміром, усе було б набагато простіше, якби ми мали змогу лабораторно вирощувати кератоцити, клітини, що становлять 90% поверхневого шару шкіри. Але це надзвичайно дороговартісна технологія. Таке можуть дозволити собі лише Сполучені Штати. Вони мають для цього потужний медичний центр, який за оснащенням і фінансуванням не поступається космічним комплексам НАСА. Західна Європа, інші країни світу, де на відповідному рівні страхова медицина, відправляють туди літаком шматок шкіри пацієнта. З 4 квадратних сантиметрів дермального аутотрансплантату за 3-4 тижні вирощують 2 квадратні метри шкіри, яку організм хворого не відторгає. Зрозуміло, не всі країни і не всі пацієнти можуть дозволити собі відправляти літаки у Штати. Є інші методи. Приміром, з використанням ксенотрансплантатів, коли шкіру беруть у тварин, здебільшого у свиней. Ефективно також пересаджувати шкіру від тих, хто щойно відійшов у інший світ. Проте у нас цей метод не використовують – не дозволяє законодавча база. – Але ж важко жити, знаючи, що на тобі шкіра зі свині, а тим паче – з трупа! – Не вигадуйте нісенітниць. Ніхто з трупною чи свинячою шкірою не ходить, лише зі своєю. Донорська шкіра, як я вже казав, потрібна, що називається, тут і вже, аби закрити рани, не допустити втрат крові, плазми, одне слово – дати організмові час і можливість відновити свою. Ми ніби намагаємось перехитрити природу. Поки організм відторгає тимчасово насаджений йому трансплантат, на пошкоджених від опіків ділянках успішно триває процес регенерації шкірних тканин. Дефіцит донорських ресурсів доводиться долати залученням тих, хто добровільно погоджується надати свою шкіру, щоб закрити у хворого опіки. Проблема в тому, що далеко не завжди шкіра іншої людини годиться для операції. Тай за один раз неможливо взяти потрібну її кількість. Втрачаємо час, а з ним і шанси на видужання, якщо випадок важкий. Тож опікова медицина також потребує допомоги – наразі законодавчої.
Йому вклоняється шахтарський край – Переконана, у вас є не лише практичні, але й наукові здобутки. – Так. Зокрема, асистент кафедри хірургії Буковинського медичного університету, хірург Микола Казимірко, світла йому пам'ять, розробив ефективну методику механізму розростання епідермодермального трансплантату на основі спеціальної біологічної речовини. Це дозволило суттєво прискорити загоювання опіків, а отже, і процес одужання хворих. До речі, славетний на весь світ Інститут невідкладної і поновлювальної хірургії, що в Донецьку, носить ім’я доктора медичних наук, професора В.К.Гусака. Володимир Корнійович, хай буде усім відомо, закінчив саме наш Чернівецький медичний інститут, працював хірургом у Вижницькій районній лікарні. Потім поїхав на роботу в Донецьк. Досвідчений хірург, видатний науковець, він заснував і до останніх своїх днів очолював згаданий інститут, який вніс неоціненний внесок у лікування опіків. Адже край шахтарів і металургів зазнав чимало виробничих трагедій, і хірурги своїми знаннями, кваліфікованою допомогою врятували не одне людське життя. Светлана ІСАЧЕНКО Фото Юлії ТКАЧУК
Ми вже розповідали про сповнений доброти і любові вчинок 17-річної Вікторії Горячко з села Вовчинець Кельменецького району. Дівчина, ні хвилини не вагаючись, погодилась дати свою шкіру, аби врятувати маленьку племінницю Діанку, з якою трапилася важка біда. Їй вклонилася вся країна – Віка стала лауреатом загальнонаціональної премії «Гордість країни» в номінації «Дитяча мужність».