 - То що, Заєць, до кав’ярні сьогодні будемо заходити?"Заєць" дивиться порожнім поглядом кудись крізь мене... Проводжу кілька разів долонею перед його очима і запитую знову: - Ну то що - до кав’ярні йдемо? Він ледь помітно усміхається і видає короткий звук, який означає згоду. Я обережно беру його попід пахви і виправляю перекошену поставу. Ну ось - тепер начебто нічого, більш-менш рівно сидить. "Зі скрипом" розгинаюся (не така я вже молода для молодої мами) і штовхаю візочок вперед. Тут ми гуляємо майже щодня. Єдина пішохідна вулиця в Чернівцях - форпост безмоторних і безколісних. Втім, щодо безколісних - неправда. За гарної погоди тут можна спостерігати цілий парад дитячих візочків. Часто вони з’їжджають сюди просто зі сторінок журналів - з рекламних сторінок. Найновіші, найпросунутіші моделі "трансформерів" і "прогулянок", навіть "класика" Silver Cross за понад двадцять тисяч гривень... Де ж, як не на вулиці Кобилянської, демонструвати всю цю розкіш? Однак не вони, власниці автомобілевартісних дитячих транспортних засобів, а я, зі своїм бюджетним візочком САМ, - місцева знаменитість. Навіть у магазині, до якого заходжу вперше, мене впізнають. Я знаю, як тут називають мене між собою - "та, що гуляє з хлопчиком-інвалідом". Мій хлопчик - ось моя слава. На тлі сотень дітей, яких щодня провозять чи проводять цією вулицею, він не може загубитись, адже він - особливий. Саме так толерантно нас сьогодні вчать називати дітей-калік. Проте я чомусь не боюся нетолерантних слів. Мене більше лякають нетолерантні погляди. Вони є двох типів: "ой, який жах!" та "ох, бідна дитинка!". - Кикя, кикя! - починає галасувати син, коли ми минаємо взуттєву крамницю. Це він побачив на підвіконні окрасу вулиці - біло-руду пухнасту кицьку. Нас із сином вона зустрічає привітно, бо ми здебільшого не простягуємо руки, лише люб’язно розмовляємо і дивимося (те, що їй треба). На знак особливої прихильності вона встає і треться головою та боком об водостічну трубу. Котячою мовою це означає дозвіл на пестощі: "Ну, добре, ви хороші - погладьте мене". Я вже беру малого на руки, щоб піднести до біло-рудої красуні, як раптом нізвідки біля нас з’являється хлопчик років семи і хапає кицьку, як іграшкову. Проте не втікає, а демонструє її нам. - Її звати Аліска, - каже. - Зрозуміло, - відгукуюсь я. - То це твоя киця? - Ну... моя, - невпевнено відповідає хлопчик. Відтак він повертає Аліску на підвіконня і каже дещо несподіване: - А я знаю, що він інвалід, - вказує на мого сина. - Так, - погоджуюсь, - він інвалід. А ти звідки про це знаєш? - Мені мама розказувала. Після паузи додає: - У мене такий брат є. - Справді? - зацікавилась я. - І де ж він? - Вдома. Він не хоче гуляти. На цьому бесіда закінчилася, бо підбігла дівчинка у барвистому, як клумба, сарафанчику і кудись потягла нашого співрозмовника. Я залишилась у роздумах. Скільки таких дітей сидять за зачиненими дверима на цій вулиці, у цьому місті, в цій країні? Іноді вони справді не хочуть гуляти. Надто холодної пори року, коли одягання-роздягання важких теплих речей завдає їм фізичний біль. Деякі вже достатньо дорослі та розумні, щоб самостійно читати на людських обличчях "ой" та "ох". Є діти, яким не подобається товариство, натовп, галас. Та переважна більшість маленьких "ув’язнених" інвалідів - жертви суспільства. Їхні батьки втомилися від щоденних подвигів. Не кожен, як я, здатен іронічно сприйняти свою "славу" та нездорову цікавість з боку сторонніх людей. Ну, а пересування... На щастя, мій син ще достатньо маленький і легкий, щоб я могла взяти його на руки і зайти до магазину, кав’ярні, банку. Хоча робити покупки чи банківські операції з дитиною на руках - та ще еквілібристика! Але що я робитиму, коли вже не зможу його підняти? Тоді і він "не захоче гуляти"? На всій пішохідній вулиці Кобилянської немає жодного(!) пандуса. Ні у відділенні "Ощадбанку", ні в кінотеатрі, ні в магазині дитячого харчування. Там же, де вхід розташовано на рівні землі, обов’язково є якісь підступні пороги, незрозумілі планки, рейки... Часто подвійні, потрійні, ніби навмисно влаштовані як пастки для коліс. На великому взуттєвому магазині навіть оголошення повісили, що з візочками заходити заборонено. Не уявляю, який хворий мозок породив таку ідею. Зараз ми підходимо до кінотеатру (точніше "кінопалацу" чи "палацу кіно"?). Мою дитину незмінно приваблюють і скляні двері на фотоелементах (асоціація з улюбленими супермаркетами), і численні постери й афіші, на яких він впізнає побачених по телевізору героїв. Ось і зараз, пожвавившись після контакту з Аліскою, він не дозволяє мені минути кінотеатр і проситься всередину. "Припарковую" візок біля широких сходів, відстібую паси безпеки і беру свого "кіномана" на руки. Легше нести його обличчям до себе - тоді частина ваги дитини падає на мої груди, плечі. Але йому так нецікаво, він хоче обличчям вперед. Я обертаю його, і моя права рука стає стільчиком, а ліва - страховкою. У щедро прикрашеному постерами та дзеркалами вестибюлі на нас скоса поглядає персонал. Сеансів зараз немає, біля каси порожньо. Дівчина-касир напружено чекає якоїсь репліки від мене. "Чого вона сюди приперлася з цим убожеством?" - читаю в її непривітному погляді. Малюк мій завжди тонко відчуває атмосферу, тому одразу починає проситися назад на вулицю. Виходжу з полегшенням - ніби з якогось старого затхлого підвалу, хоч інтер’єр там цілком сучасний, і вентиляція начебто працює... День сьогодні сонячний і на диво не спекотний. Нам не хочеться пити свій щоденний сік та чай у темному (чи навіть світлому) приміщенні. Ми шукаємо літній майданчик. Їх тут - на кожному кроці, але ми їдемо і їдемо далі. Не тому, що всюди зайняті всі столики. Навпаки - багато вільних. Просто за кожним зайнятим хтось палить. Часом і не один. А часом і всі. Легкий теплий вітерець, ніби збиткуючись, посилає нам навздогін хмарки тютюнового диму. Мій малюк уже заводить невдоволене ниття - йому кортить випити соку. Та ми саме наблизилися до карети, і він про все забув. Хоч біля карети фотографуються молодята і туристи, її справжніми шанувальниками є діти. Ми під’їжджаємо ближче, і моя права рука знову стає стільчиком. Підношу малого до металевих візерунків-викрутасів, якими оздоблено ковальський витвір. Йому подобається їх обмацувати. Тим часом до карети підійшли дідусь із онуком. Хлопчик приблизно ровесник мого малюка. З дідусевого дозволу він всідається на "пасажирське місце" і одразу ж зауважує мого сина. - Іди, іди шюда! - кричить йому. - Шідай коло мене! Бачу, що син готовий відгукнутися на запрошення, і садовлю його на широке сидіння. Воно жахливо незручне, холодне, але мій "Заєць" виглядає задоволеним. Зненацька хлопчик сильно смикає його за руку: - Пришувайшя до мене! Якби я собі дозволила отак потягти свого малого - крику було б на ціле місто. А зараз він і оком не змигнув. Сидить собі задоволений, усміхається. Та я все ж таки налякана. - Не роби так, будь ласка, - прошу комунікабельного хлопчика. - У нього ручки болять. Він коротко глянув на мене і прийняв нове рішення: - Ну, тоді я пошунушя. І почав швидкий рух попою в напрямку мого майже щасливого сина. Але тут "вступив" досі нейтральний дідусь. Він так швидко вхопив онука за руку і потягнув геть, що я навіть не встигла вигукнути завчене "Не бійтесь - він не заразний". Озираюся довкола: батьки з дітьми якось ніби "розсмокталися", розсипалися просторами пішохідної вулиці. Хтось переслідує майже ручного голуба, хтось спостерігає за постановочною битвою між пекінесом і таксою, хтось підійшов до кав’ярні на колесах і щось там собі замовляє, тримаючи дитину за руку. Я не ображаюся - звикла. Вкрай рідко люди аж так демонстративно, як той дідусь, лякаються моєї дитини. Проте майже всі обережно, делікатно, повільно віддаляють своїх дітей. Самотні, ми повертаємо до собору. Малому подобається величезний двір-сквер. Дивовижно, але навіть ті діти, які не можуть бігати, полюбляють місця, в яких є де побігати. Штовхаю візочок вздовж ряду лавок перед фасадом храму. Жінки в хустках супроводжують нас спокійними, навіть дещо знудженими поглядами. Просто вони нас уже добре знають. І тільки одна молода жінка - в одязі черниці - поглядає зацікавлено. Вона ходить боковою алеєю з чотками в руці і злегка ворушить губами. Вочевидь, вигляд мого сина, якого я зараз витягла з візочка і ношу на руках, заважає їй зосередитися на молитві. Хвилин за п’ять вона підходить до нас. - Здрастуйте, - каже. - Це ваша дитина? Запитання спершу шокувало, але за мить я зрозуміла, що воно навіть досить логічне. Черниці, яка при ближчому розгляді виявилася зовсім юною, я, мабуть, здалася застарою для матері такої малої дитини, водночас для бабусі - замолодою. Тож я могла би бути його нянькою чи доглядальницею. - Так, - відповідаю з посмішкою. - Моя. - А ви знаєте, що в собор приїжджають лікарі з Москви, які якраз такими дітьми займаються? Раніше, коли я чула оцей вислів "така дитина", одразу ж єхидно уточнювала, яка "така", намагаючись знітити нетактовного співрозмовника. Тепер уже такого не роблю. - Ні, не чула про це, - спокійно відповідаю. - Вони взагалі-то в Банчени приїжджають, але бувають і тут, - продовжує юна черниця. - Ні, нічого не чула, - ще раз підтверджую. - Якщо хочете, я вам можу дати їхній номер телефону, - жваво каже вона і, не чекаючи моєї згоди, рушає в бік собору. Її немає довго. Малюк починає проситися в дорогу. Він уже занудьгував тут і хоче нарешті випити соку. Я починаю повільно рухатися до воріт, часто озираючись. Неввічливо, звичайно, але син уже геть втратив терпіння. Нарешті дівчина з’являється на алеї і швидким спортивним кроком наздоганяє нас. Щоб не виглядати геть по-хамськи, задкую їй назустріч. Вона дає мені вирваний з блокнотика папірець, на якому бачу набір цифр і два імені та по батькові - чоловіче і жіноче. Набір цифр занадто короткий, щоби бути номером з кодом, і занадто довгий для стаціонарного телефону в Чернівцях. Проте я нічого не уточнюю, бо бачу, що дівчині й без того ніяково. Мабуть, вона тому й затрималася, що намагалась розібратися з цим номером, та так і не змогла. Щиро дякую і прощаюся. Таких папірців у мене багато - з координатами лікарів, знахарів, екстрасенсів та інших цілителів. Добрі люди щедро діляться інформацією просто на вулиці. Хтось сам пише цидулку, хтось диктує, хтось вручає візитку, хтось просто розповідає про якогось діда Івана чи диво-китайця. Ніколи не забуду молоду жінку, яка бігла за мною метрів сто, щоб сказати, що "у Вінниці в поліклініці роблять таким дітям операції"...
Тепер ми прямуємо до кав’ярні, в якій нам не зашкодить цигарковий дим. То єдиний заклад на вулиці Кобилянської, де палити заборонено навіть на літьому майданчику. Але перш ніж ми туди потрапимо, треба перейти дорогу зі жвавим рухом. Чернівці - місто автомобілів, а не пішоходів. Тому серед п’яти площ у центрі немає жодної, котру б не "омивали" і не прорізали потоки машин. Тому навіть єдина пішохідна вулиця перетята таким потоком. Без пригод (а бували й пригоди!) подолавши транспортну перешкоду, ми вийшли на фінішну пряму. Кав’ярня, до якої ми йдемо, розташована в кінці вулиці. Але дорогою доведеться "відмітитися" в ще одній точці - магазині дитячого харчування. Ніколи мій син не дозволяє проминути ці двері із дзвіночком. І знову я "паркуюся" біля входу, бо сходинки є, а пандуса немає, знову беру малого на руки (обов’язково вперед обличчям, бо він обиратиме товар), і ми заходимо. У магазині з дитиною на руках найважче - розрахунок. Однак я вже пристосувалася. Балансуючи на одній нозі, підіймаю другу і саджаю на неї малого, притримуючи спереду внутрішнім згином ліктя. Таким чином обидві долоні у мене вільні, я можу дістати гаманець і гроші. Люб’язна продавчиня складає наші покупки у мою екоторбинку, ми дякуємо і дзенькаємо дзвіночком на прощання. Ну все, тепер уже точно "на каву". Втім, кави ніхто з нас не питиме. Малюку ще рано, а мені, як полюбляю жартувати, "вже пізно". На літньому майданчику "нашої" кав’ярні сьогодні якось зовсім порожньо. Замовляємо біля стійки (тут часткове самообслуговування) зелений чай із жасмином і порожню склянку - для соку. Коли всідаємося за столик - підходить Наталя, адміністратор. - Доброго дня! - посміхається. - Що вам принести? - Дякую, - кажу я. - Ми вже замовили. - Іншим разом не ходіть замовляти. Я скажу дівчатам, щоб самі до вас підходили. Знову дякую, запевняючи, що це зайве, і що мені зовсім неважко. Вона ще з півхвилини стоїть біля нас, обсипаючи люб’язностями, як трояндовими пелюстками... Чудово все ж таки бути "зіркою". Нехай навіть однієї вулиці. Оксана Довгань
|
