 Публікації в газетах довоєнних Чернівців подекуди настільки своєрідні, що було б гріхом час від часу не робити передруки. Інший погляд, інший гумор, інший смак. Його наявність.
Скорбота за сутенером
Василь Майданюк, людина з єврейським прізвищем і українським закінченням, вчора відійшов у вічність. Труна була закладена у капличку на цвинтарі, звідси її віднесли туди, де лише тиша і спокій. Ані спалаху ножів, ані розрізаних горлянок, принаймні це вже не має жодного значення. Тому що мертві є мертві. А Василь Майданюк настільки мертвий, що від вічного сну його не могли збудити навіть плач п’ятнадцяти коханок, чотири з яких – елітні, а одинадцять – просто повії.
Але жодна з цих жінок із «млина любові» не змогла забути, що є жінкою. Яка обіймала його, кохала... яку били та пестили жорсткі й сильні руки Василя. Усі ці дами вчора були на цвинтарі. Це кабацькі жінки із чужого світу, який ми звикли зневажати. Але вони прийшли на цвинтар, як колеги до старого товариша. Текли гіркі сльози і суровіли обличчя колег Василя. Шльондри і апаші. Але все було як завжди на похороні. Люди обирали місце повидніше, вони клали вінки та квіти так, щоб були помітнішими. Жінки плакали, ніби змагалися, хто любив сильніше.
Чоловікам треба було докласти серйозних зусиль, щоб заспокоїти пристрасних плакальниць, які рвали на собі волосся. Майданюк, наш Василь, він був чудовим хлопцем, завжди елегантний, він навіть носив шовковий шалик навколо сильної шиї. І коли у нього бували гроші, не бував скупим. Дівчата з вулиці тулилися до нього, вони любили його гроші, його вино, його тепло, дим його цигарок. І ревнували одне одного. Даремно. Він ставився до жінок простіше. Він не сприймав їх надто серйозно.
Цей світ, який нам настільки незнайомий, має власні закони і свою мірку для людини. І дивлячись на останній ескорт Василя Майданюка, підозрюєш, що поняття про мораль та чесність не можуть втиснутися в загальні умовності й прописні істини. І в глибині кожного серця зберігається уявлення про честь, порядність, вірність та сум.
(Дер Таг, 1934 р.)
Вже кілька днів у чернівецьких кінотеатрах аншлаги. Це не дивно – при такій рекламній кампанії. Тим більше, що у головній ролі, як стверджує реклама, найкрасивіша жінка Європи Хеді Кіслер. Тим більше – її обіцяли показати «ню»! Прізвище «Кіслер» так часто зустрічається у Чернівцях, що куди б ти не пішов на шляху тобі зустрінеться якийсь Кіслер. Кіслери ходять тут натовпами. Тож що може бути природніше думки, що красуня Хеді має чернівецьке коріння?! Але якби лише це.
Про що б не писали чернівецькі газети: про міжнародний скандал, работоргівлю, наркотики, затриманих шпіонів, завжди, врешті-решт, з’ясується, що це якимось чином має якийсь чернівецький корінець. І з’ясується, що у затриманого у Парижі супершпіона якийсь родич помер під Чернівцями років сто тому, але племінник цього родича мав романтичний зв'язок із дамою з Вашківців і в їхньому незаконному романі народився цей самий супершпіон, або щось подібне…
Читаєш і, здається, світ не виживе без нас. Без Чернівців і Кишинева світ як голодуючий – без кусня хліба. Тут все від нас залежить.
Усі таланти і знаменитості світу походять саме звідти. Чомусь чернівчанам це здається цілком природним. І треба сказати, це корисно для бізнесу… Насамперед. Кілька років тому, коли у Чернівцях показували фільм про Тарзана із знаменитим Джоні Вейсмюлером. Я побачив в офісі одного з чернівецьких кінотеатрів, як художник малює афішу – «Чернівчанин Джоні Вейсмюлер». Коли я обережно заперечив, що Вейсмюлер взагалі-то не чернівчанин, той відповів: «Ха… Це не має жодного значення, чернівчанам буде приємно вважати його чернівчанином». Якщо це стосується якогось Вейсмюлера, то чому це ж не застосувати до красуні Кіслер? І хтось вже розповідає, що знайомий з її дядьком, а хтось має щастя особисто спілкуватися з її однокласницями.
І тим не менш… Я наважуся!
Я насмілюся: Хеді не з Чернівців!
А що таке? Ось, наприклад, Ейнштейн - теж видатний талант, хоча він таки не з Чернівців.
(Дер Таг, 1934 р.)
|
